Проблема походження назв бойки, гуцули, лемки є не просто важливою, але й пріоритетною у контексті вивчення українського етносу. Однак відразу потрібно зазначити, що до речі і робить М. Худаш, що про час виникнення карпатських етнонімів гуцулів, лемків, бойків немає жодних ні писемних ні епічних свідчень, тому без цих джерел всілякі концепції, в тому числі й автора цієї статті не можуть претендувати на останнє слово у науці. Як і попередні гіпотези, так і гіпотеза М. Худаша були і є лише гіпотезами з різним ступенем переконливості.
Також справедливо автор статті зазначає, що авторами гіпотез та здогадів на запропоновану тему були різного роду автори, але серед них мала частина мовознавців.
Першим завданням М. Худаш поставив для себе довести архаїчність самих етнографічних груп на основі дослідження їхньої культури, мови, мистецтва, звичаїв. Саме ці елементи добре прослідковується у сучасних бойків, гуцулів, лемків завдяки їхній консервативності, що зумовлена географічним розташуванням. Саме цю рису – давність походження М. Худаш доводить на прикладі повідомлень з твору Валерія Шевчука "Мисленне дерево” , де український письменник й історик повідомляє про зразки карпатських храмів XVII ст. – і відзначимо, що це вже був досить сформований тип храмів. Отже, можна зробити висновок, що коли на час XVII століття ці храми були вже сформовані, то звичайно своїм корінням вони сягають давнини, включно, на переконання дослідника з антськими часами, тобто ще зі праслов’янським періодом.
Щодо давньої назви протобойків, протогуцулів і протолемків то на переконання автора у минулому їхні назви могли звучати як тепер.
Ґенезу гуцулів, М.Худаш керуючись аргументованою гіпотезою Б. В. Кобилянського, виводить з племені уличів, вірніше з його окремої гілки, адже все плем’я уличів на території Гуцульщини просто б не помістилися. Щодо бойків та лемків, то їх ґенезу можна пов’язувати з засвідченим тут, на території українського Прикарпаття племен білих хорватів, або, можливо і білих сербів, які за свідченням візантійського імператора Константина VII Порфірогенета і переселилися на Балкани саме з місцевості Boiki. Тобто сама прив’язка бойків і лемків до слов’янських племен білих хорватів чи білих сербів ґрунтується на повідомленні імператора. Якщо відкинути сумніви, щодо того, чи дійсно бойків мав на увазі Констянтин, і прийняти це повідомлення за факт, то можна стверджувати, що бойки, як цілком свідома етнографічна група сформувалася не в епоху середньовічних феодальних відносин, як стверджують деякі польські сучасні дослідники, а ще в період утворення сло’янських племен, у час їхнього ще окремого існування.
Не упущено також у статті і логічне питання, чому назва бойки, гуцули, лемки не згадується в ніяких джерелах аж до XVII століття. Також може виникнути питання, чому не збереглися ці назви у документах Київської Русі чи литовської доби. На це запитання дослідник відповідає досить логічно. Він пише, що назви цих племен могли взагалі не відбитися у джерелах тих часів, адже ні бойки, ні гуцули, ні лемки ніколи не являли собою якоїсь окремої політичної чи адміністративної одиниці. Автор статті також логічно аргументує повідомлення візантійського імператора на користь того, що це дійсно були бойки. М. Худаш доводить, що Константин не міг сам придумати цей термін, а передав так, як він звучав у своєму середовищі.
На користь дохристиянського походження бойків, гуцулів, лемків свідчать і повідомлення польського історика Є. Чайковського, що пише про торгові шляхи через Карпати у слов’янський період. Тому логічно зробити висновок, що на території українських Карпат вздовж цих шляхів мусило бути тубільне населення, яке б охороняло ці шляхи, чи навпаки живилося б з них за рахунок грабунків та забезпечувало б купців поводирями. Також важко уявити собі, щоб вже у княжі часи існували нічийні землі.
Щодо самої назви бойки, то М. Худаш висловлює гіпотезу, що етнонім бойки походить від праслов’янського особового власного імені Бойко, що найбільш правдоподібно було іменем засновника родоплемінного об’єднання або родоплемінного вождя. Тобто первісно – це рід, або родоплемінне об’єднання бойка. Аналогічні висновки автор робить і щодо етнонімів лемків і гуцулів. Але не все так просто, особливо з гуцулами. Відомо, що на румунській "хуцул " означає розбійник, а з волоської "гоц” означає теж розбійника. Теорія поширення назви саме через спосіб життя – розбійництво є досить вірогідною, адже в такий спосіб вони могли заробляти собі на життя, нападаючи на вже згадані торгові шляхи. Звичайно, що розбійництвом не займалося все населення гуцулів, але від такої, найбільш "активної” його частини і може походити його етнонім. Але потрібно нагадати, що це лише гіпотеза, а не доконаний факт.
Отже М. Худаш у своїй статті досить повно і чітко визначив можливі гіпотези походження-генези бойків, гуцулів, лемків та їхнього етноніму. Досить важливо, що автор оцінив цю проблему саме з мовознавчої точки зору, як вона цього і потребувала. Щодо походження етноніму, то автор дійшов аналогічного висновку щодо бойків, гуцулів та лемків, а саме, що засновником родоплемінного об’єднання був відповідно Бойко, Гуцул та Лемко.
Немає коментарів:
Дописати коментар