Упродовж 90-х років XX століття та початку XX століття, в російській історичній науці поширеним було переконання, що вихід з кризового стану полягає не у створенні чергової монопольної концепції історії, яка підпорядкує собі всі інші, а у засвоєнні і застосуванні всіх кращих і придатних для наукового пізнання методологій, нагромаджених у вітчизняній і світовій історичній думці.
Як наслідок назрівання вказаних проблем, наприкінці 90-х – початку 2000-х років, починають повсюдно при університетах та Інституті російської історії РАН виникати методологічні центри дослідження проблем теорії та методології історії. Головною методологічною проблемою російської історіографії, що завжди залишатиметься актуальною, є узагальнення і пояснення історичного минулого Росії та росіян у їх співвідношенні з світовою історією. У результаті тривалих дискусій найбільше поширення отримали три соціологічні макротеоретичні підходи – формаційний*, цивілізаційний**, модернізаційний***, а також один – постмодерністський****, пов’язаний з пост структурними уявленнями про історичну дійсність.
Найбільш цікаві фахові дослідження в російській історіографії пов’язані з новими напрямками історичних досліджень. Одним з таких напрямів історичної науки Росії стала історична антропологія. За взірцем Школи "Анналів” частина російських істориків трактує історико-антропологічний підхід, як загальну концепцію історії, яка об’єднує вивчення менталітету, матеріального і духовного життя, повсякденності, мікро історії з особливою увагою до мови і понять досліджуваної епохи, її символів та ритуалів.
Найбільше дискусій викликає історія ментальностей, де постало питання про конкретних носіїв певного типу менталітету на прикладі російського минулого.
Історична антропологія спричинила бурхливий розвиток мікро історичних студій. Ініціатором цього напряму став Ю. Безсмертний, який з 1997 р. почав видавати альманах "Казус: Індивідуальне та унікальне в історії”. Початки цього напряму слід шукати в працях та висновках другого й більшою мірою третього покоління Школи "Анналів”, де головний акцент було перенесено з цивілізаційного бачення суспільства на менталітет – суспільну свідомість. На думку теоретиків Школи у ментальності знаходить найповніше відображення уся різноманітність взаємин людського життя. На даний час цей напрям перебуває на піку своєї популярності в РФ, адже проводяться дослідження свідомості, психології різного виду колективів (від професійного до громади міста), етнічних груп, етносів, народів, а також мікрокосмос окремої людини з її особливим сприйняттям дійсності. Як бачимо цей напрям неминуче бере багато запозичень з постмодерністської філософії, з її суб’єктивним чинником у працях істориків.
Гендерна історія зросла на грунті зацікавлень історією жінок. Однією з провідних дослідниць, що вплинула на становлення цього напряму, є московський історик і етнолог Н. Пушкарьова. "Жіноча історія” поступово переходить в Росії у вивчення гендерної проблематики, яка досліджує соціалізацію людини в суспільстві відповідно до її статевої приналежності. На Заході цей напрям як "жіноча історія” виокремився ще у 70-х роках, а у 80-х трансформувався у гендерну історію. Фактично вперше в полі зору дослідників опинилисясфери інтимності – секс, сексуальна практика і політика. Російська історіографія має широкий пласт досліджуваного матеріалу в цій сфері, адже на зламі 50-60-х років в Російській імперії розвинувся феміністичний рух, як вияв особливих прагнень та вимог дворянського жіноцтва. Не позбавлена жінок й історія царської Росії (і не лише Катерина II, але й стосунки царської сім’ї, відомих людей; нерідко ці стосунки мали наслідки в політичному й соціально-економічному житті держави).
Одним з нових динамічних напрямів російської історичної науки є інтелектуальна історія. Під керівництвом Л. Рєпіної російські дослідники почали вивчати процеси формування і трансформації історичної пам’яті як важливого елементу суспільної свідомості і само ідентифікації людей в Європі в період Середньовіччя і ранній Новий час.
Культурно-антропологічні досягнення відбилися також у дослідженнях з локальної історії, яка повинна замінити старе краєзнавство.
Одним з передових завдань сучасної російської історіографії є оцінка постмодерністського впливу на історичне знання. Цим питанням, зокрема і займається дослідниця К. Хвостова. Дотичний вплив постмодернізму на розуміння історії і її методи, на вибір проблематики історичних досліджень видається дослідниці досить значним: "Пріоритетним стало вивчення людини: її менталітету, соціальної поведінки, прийнятих ним рішень, історії повсякдення. Заняття соціально-економічною історією тепер не в моді, і це грозить забуттям засвоєних наукових традицій, а створює своєрідний дисбаланс дослідницьких пріорітетів”[1]. Дослідниця Хвостова ставить під сумнів центральні теоретичні положення філософії постмодернізму, скептично оцінюючи ключові її поняття, "текст” і "мову”, як такі, що несуть надто багато суб’єктивної інформації. Дослідниця розвиває натомість тезу про "історичну інформацію”, як базовий постулат "нової раціоналістичної теорії і філософії історії” призначеної замінити її крайньо суб’єктивне постмодерністське розуміння. Інший дослідник А. Лубський відзначає, що вплив постмодернізму на історичну науку сприяв формуванню особливого стилю історичного мислення, а завдяки "лінгвістичному повороту” в культурній історії, дослідники стали вивчати не лише культуру, як набір певних цінностей та норм, а й те, як вона "працює” і вписується в соціальний контекст.
Слід зауважити, що переломним етапом в розвитку російської історіографії став розпад СРСР і відмова від концепції марксистської історії, яку вміло(інколи й не дуже) трансформували й пристосували до російської дійсності. З початком 90-х років нові явища й ідеї поширені в світі дістали своє місце й у російській історіографії, яка очевидно потребувала змін і не лише в зміні генеральної концепції, а й у виборі предмету, методології досліджень, впровадження їх у соціальний контекст, залучення вже апробованого історичного досвіду. Враховуючи постмодерністський вплив зауважимо, що для цілковито нового і сучасного історичного бачення мусить пройти зміна поколінь істориків, які "кодують” в текстах своє суб’єктивне мислення, яке формувалося в абсолютно відмінних від сучасних умов та тенденцій в науці, інакше формувалися й їхній інтелектуальний рівень та досвід. Таким чином виходить, що історик-націоналіст має мало відмінного від історика-марксиста, що переконливо доводить український історик Я. Грицак. Питання лише полягає у підборі, оперуванні й застосуванні відповідної термінології, без зміни методології та структури роботи. Ця проблема зміни поколінь присутня не лише в російській, але й в українській сучасній історіографії, й у більшості історіографіях країн пострадянського простору. Домогтися зменшення її впливу можна, але в сучасних умовах "родинних професій” та повної відсутності ротації кадрів, прикривання цієї ситуації з верху урядовими структурами – практично неможливо. Більше того така ситуація становить неабияку небезпеку для майбутнього історичної науки, адже за таких умов навіть чисто фізичний плин кадрів не вплине на ситуацію, адже молодий історик дуже часто формується не в умовах добросовісної конкуренції власних поглядів, концепцій, гіпотез, а в умовах монополізації наукових тем, певних розробок, які ніби не можуть претендувати на статус таких, які втратили свою актуальність. І хоча така ситуація найменше притаманна Заходу і більше Україні, аніж Росії, її все-таки варто зауважити, адже вона дає свій вплив на розвиток російської історіографії.
* Представники Ю. Семенов, М. Смоленський, Л. Мілов, І. Ковальченко. На практиці цей підхід не цурається запозичення елементів теорій з різних сучасних моделей, включаючи цивілізаційну, модерністську, Школи "Анналів”.
** Набуває поширення в 90-х роках, культура в ньому виступає формуючим стрижнем цивілізації, а економічна і політична сфери виконують інтегративну функцію соціальних механізмів. У центрі перебуває тема "російської цивілізації” як особливого типу світової еволюції(А. Ахієзер, Л. Сємєнніков, А. Сахаров).
*** Прийшов у російську історіографію із Заходу в 90-х роках, висловлює погляди на сутність російської модернізації, її особливості та стимули (В. Красільщіков, В. Хорос, Б. Миронов, А. Вишневський).
**** Один з найяскравіших представників є відомий математик А. Фоменко зі своєю концепцією "помилковості”, яка вже має велику кількість критиків.
[1] Лорина Репина. "Вызов и ответ”: перспективы исторической науки в начале нового тысячелетия // "i: pro/contra”. Москва, 2010. С. 21.
Немає коментарів:
Дописати коментар