середу, 13 червня 2012 р.

Друга пунічна війна




Передісторія Ганнібалової війни була цікавою темою у античних літописців та сучасних науковців. Аналізуючи весь театр воєнних дій Другої Пунічної війни ми звичайно добре розуміємо, чому саме війну можна називати Ганнібаловою.
Хоча, звичайно прагнули цієї війни і римський сенат, і карфагенське правління. Неправильно було б говорити, що конфлікту можна було уникнути. Не допустити можна було лише похід Ганнібала в Італію.
   У даній ситуації ми маємо справу з двома надзвичайно потужними світовими державами з однаковими амбіціями. Правда кожна з держав мала різні умови для їхньої реалізації. Вже сам Гаструбалів договір, був причиною для майбутнього конфлікту. Сагунт не обов’язково мав бути причиною до війни. Нею могло бути будь що, не почав би війну Ганнібал, рано чи пізно почав би її римський сенат, це була доля двох агресорів, що не раз повторювалась і через сотні і тисячі років. Також впевнено можна говорити, що причиною до війни були не миротворчі місії, чи винятково захист своїх інтересів, а прагнення здобути владу над практично усім тодішнім античним світом.

Розділ I. Сагунтинський конфлікт.

Сагунтинський конфлікт 220-219 рр. до н. е. спричинився до другої війни між Римом і Карфагеном, в результаті якої Рим встановив своє панування над усім Середземноморським Заходом. Саме тому вивченню цього конфлікту вже здавна приділялася велика увага. Проте потрібно брати до уваги те, що античні римські історики (Лівій, Полібій, Аппіан, Фабій, Зонара), що у своїх творах дають інформацію про події Пунічних війн, не завжди правдиво трактували причини тих чи інших конфліктів маючи досить об’єктивні причини. Тому вивчаючи даний період потрібно брати до уваги всі можливі джерела, співставляти їх, виводити з них максимум достовірного.
   Римська історична традиція, а з нею більшість представників сучасної історіографії античності, твердить, що Сагунтинський конфлікт був результатом підступів Ганнібала, який свідомо прагнув до війни проти Сагунта. Хоча прямих свідчень, того, що Ганнібал був організатором чвар між Сагунтом і турдетанами (місцевими племенами) ми не маємо, але з конюктури подій, що склалися далі виходить, що Ганнібал все ж таки був зацікавлений у цьому конфлікті. Для чого ж потрібний був великому карфагенцю Сагунт? Головною причиною було те, що місто являло собою останній опорний пункт римлян у Західному Середземномор’ї. Рим навіть привів до влади в Сагунті партію, яка підтримувала їхні інтереси. Тож Ганнібал, бажаючи добитися розриву між Римом і Карфагеном, прагнув розв’язати війну проти Сагунта, і скористався чварами між Сагунтом і місцевими племенами, що підтримували карфагенян, для того, щоб під приводом захисту підвладних племен напасти на сагунтинців.
   Коли стало зрозуміло, що Ганнібал готує війну Сагунт почав надсилати свої посольства в Рим з проханням про допомогу. Римський сенат у відповідь надіслав до Ганнібала своїх послів з попередженням не завойовувати Сагунт, тому, що він знаходиться під владою Риму. Проте Ганнібал був налаштований досить агресивно і рішуче: він не лише не прийняв римської ноти протесту, а й звинуватив їх у тому, що вони вмішуються у внутрішні справи Сагунта. Про ці вимоги римлян детально нам розповідає Полібій. "Римляни, – пише він (III, 15, 5) , закликали Ганнібала не турбувати заканфян, бо вони перебувають під заступництвом римлян, не переходити річки Ібер, як було умовлено з Гаструбалом”.[1] Характерно, що вимоги римлян не виходять за рамки зобов’язань, що покладалися на карфагенян за договором 226 р. до н. е. Полібій також пише, що римляни свавільно втрутились в чвари, які мали місце в Сагунті, і незаконно стратили декількох визначних громадян. Далі Ганнібал сказав, що це порушення договору він не може сприйняти спокійно, бо карфагеняни споконвіку додержуються правила захищати тих, хто є жертвою беззаконня.
   Якщо взяти до уваги зміст договору 226 р. , то можна пересвідчитись, що римляни дійсно грубо порушили його умови. Спираючись на свої доводи Ганнібал весною 219 р. взяв Сагунт в облогу. Неодмінною умовою для вільного виходу з обложеного Сагунта було повернення сагунтинцями турдетанам віднятого у них майна, а також видача карфагенянам усього срібла і золота. Сагунтинці (вірніше кажучи, вожді місцевої аристократії) , розраховуючи на допомогу римлян, відмовились здати місто і продовжували захищатися.
   В даній ситуації, на перший погляд виглядає незрозумілою позицію Риму. Допомогти сагунтинцями римляни пробували лише дипломатичними методами. Після початку облоги римські посли прибули у Карфаген з вимогою до влади видати їм Ганнібала. Однак влада Карфагену відповіла, що війну почав не Ганнібал, а сагунтинці, тому римляни поїхали ні з чим. Про те, чому Рим не допоміг Сагунту найбільш достовірно говорить Аппіан. З розповіді Аппіана виходить, що у суперечці про Сагунт перемогу одержали не прихильники союзницьких відносин з містом, а їх противники, що обстоювали виконання Гаструбалового договору, як останнього слова у римсько-карфагенських договірних відносинах, тобто захищали право карфагенян на розташований в зоні їхньої експансії Сагунт.
   Це сталося, напевне тому, що питання про підтримку Сагунта вирішувалося не в сенаті, а на народних зборах – центуріатних коміціях. Нова війна римському нобілітету не була вигідна, тому, що приносила нові великі витрати. Політика союзницьких відносин з Сагунтом була не популярна в народі. Народ не був прихильником надання допомоги маловідомому їм Сагунту. Думка історика І. І. Вейцівського є ще більш категоричною: "Народ і слухати не хотів про нову війну з Карфагеном через Сагунт”.[2]
   Якщо переважна більшість італійського населення – селяни, не хотіли починати війну з Карфагеном до падіння багатого і сильного союзника, яким був Сагунт, то такого бажання у них не було і після падіння міста. Причиною через яку римляни оголосили війну Карфагену стало порушення останніми Гаструбалового договору – перехід Ганнібалом кордону – річки Ібр, і просування його війська в Галлію на з’єднання з кельтами.
   Існує й інша точка зору, на питання чому Рим не допоміг сагунтянам. Можливо, що римляни вирішили пожертвувати Сагунтом в надії, що захопивши багате місто, розташоване на родючій рівнині – Ганнібал не вийде за межі р. Ібр, тим більше, що на Піренейському півострові залишалося ще досить багато незавойованих територій.
   Розглядаючи цю ситуацію треба сказати, що римляни зробили велику помилку, коли не вмішалися в облогу Сагунту. Коли б це було зроблено війна пішла б по іншому. Ганнібал з самого початку не мав би можливості вийти з Іспанії, а таким чином італійського походу могло і не бути.

Розділ II. Початок Другої Пунічної війни, похід Ганнібала в Італію та його наслідки.

Стратегічний план Ганнібала потребував хорошої інформації про хід справ у північній Італії і точних даних про маршрут. Для цього він послав розвідників до кельтів обидвох Галлій – і Трансальпійської і Цизальпійської. Крім цього самі галли послали до нього своїх послів, запевняючи в тому, що вони повністю підтримають карфагенян у війні з Римом.
   Геніальний і сміливий план карфагенського вождя полягав у тому, щоб вторгнутися в Італію через Альпи. Не дивлячись, що виконання його було надзвичайно важким, сама суть плану була абсолютно логічна. Римські консули і політики були просто зобов’язані його розгадати, чого вони не зробили. Ганнібал розумів, що йому потрібно вести тільки атакуючу війну на суші, притому виключно на території Італії з завершаючою битвою під стінами Риму. Вторгнення в Італію через Альпи, з півночі, давало не лише фактор несподіванки, але і давало можливість розіграти досить вигідну для Карфагену політичну ситуацію: Ганнібал був впевнений, що італійська федерація розвалиться зразу після його появи на півострові.
   Наприкінці весни 218 р. Ганнібал вийшов із Нового Карфагену з армією, що налічувала 90 тис. піхоти, 12 тис. кінноти і кілька десятків бойових слонів.Після завоювання Каталонії у нього залишилося 50 тис. піхоти і 9 тис. кінноти, проте це вже були відбірні війська, яким він найбільше довіряв. Наприкінці вересня 218 р. вимучена карфагенська армія вийшла в долину річки По. Весь шлях від Нового Карфагену становив 5 місяців, перехід через Альпи – 15 днів. У Ганнібала залишилося тільки 20 тис піхоти і 6 тис. кінноти. Перехід через Альпи коштував йому майже половини війська.
   Після конфліктів з місцевими племенами тавринами Ганнібал одержав від галлів велике поповнення людьми і кіньми.
   В цей час, коли проходили ці події два римських легіона на чолі з Публієм Корнелієм Спіціоном вже знаходились в долині річки По на захід від Плаценції. Сенат, коли отримав відомості про стан справ надіслали наказ Тіберію Семпронію Лонгу відкласти введення військ в Африку і поспішати на допомогу Спіціону. Після того, як Спіціон на практиці дізнався про силу Ганнібалової кінноти, він вирішив відступити в горбисту місцевість і чекати приходу другої армії. Ганнібал не перешкоджав приходу другої армії, він хотів одним ударом знищити дві армії, використавши для цього психологічний фактор. В своїх планах Ганнібал не помилився… Семпроній виявився недосвідченим полководцем і користуючись тим, що Спіціон через свою рану не міг керувати армією вирішив самотужки перемогти Ганнібала. Карфагеняни мали перевагу у кінноті, тому їм вигідно було вступати в бій на рівнині. В результаті битви римська армія була розбита. Семпроній і Спіціон з останками легіонів у 10 тис чол. Відступили в Плаценцію.
   Перемога Ганнібала біля Требії змусила галльські племена остаточно перейти на бік карфагенян. Ганнібалу вдалося компенсувати втрачених в Альпах людей за рахунок галлів.
   У 217 р. римляни вибрали собі нових консулів – Гая Фламінія і Гнея Сервілія. Їхнім завданням було захистити середню Італію. Ганнібал міг проникнути до неї двома шляхами, через гірський прохід біля міста Аріміна, або через один з проходів, що вели в північну Етрурію. Ганнібал вибрав останній шлях, оскільки це була найкоротша дорога на Рим. Після кількох вдалих маневрів Ганнібал змусив Фламінія вступити в бій. Битва проходила біля Тразіменського озера. Через самовпевненість і поспішність римлян, їхня армія була розбита, за винятком 6 тис. чоловік, що пробилися з пастки, придуманої Ганнібалом і сховалися у найблищому селі. Сервілій, коли дізнався про поразку свого колеги послав йому на допомогу 4 тис кінноти, яку Ганнібалова кіннота, що виїхала їм назустріч розбила. Таким чином римлянам додалася ще одна втрата, а для Ганнібала була відкрита дорога на Рим. Однак сам Ганнібал зовсім не збирався іти на Рим. Він добре розумів, що його сил замало, щоб взяти в облогу добре укріплене місто. Його завданням було дати відпочинок армії та перегрупувати війська. Тому він повів свою армію на Адріатичне узбережжя знищуючи все на своєму шляху.
   Після останніх подій римський сенат вирішив вдатися до старого вже випробуваного методу – до диктатури. Тоді перший раз за всю історію Риму вибори диктатора здійснювали центуріатні коміції. Коміції вибрали досвідченого сенатора Квінта Фабія Максима. Далі, згідно традиції потрібно було обирати начальника кінноти. За встановленими правилами його мав вибрати собі диктатор, але і тут римляни відступили від встановленої практики. Право вибирати начальника кінноти було надано народу. Народ вибрав Марка Мінуція Руфа. Цей дивний прецедент, що підривав самі основи диктатури можна пояснити лише одним: недовір’ям демократії до призначеного сенатом Фабія і бажанням мати у верховному командуванні "свою людину”, яка булла б відносно незалежною від диктатора. Цей прецедент, як побачимо пізніше нічого корисного не приніс, тому Ріф змушений був підкоритися диктатору.
   Тактика Фабія Максима полягала у затягуванні війни. Він на відстані переслідував армію Ганнібала, не спокушаючись на пропоновані Карфагеном битви. Фабій мав рацію, армія Карфагену знаходилась на чужій території, племена галлів довго не могли утримувати Ганнібалів контингент, в результаті Ганнібалу довелося б ставати у бій з римлянами навіть на несприятливій для себе території, або шукати спроби покинути Італію. Серйозним недоліком цієї ситуації було те, що військо Ганнібала знаходилось на території Італії, а це призводило до постійного спустошення території та зростання невдоволення населення, що могло мати непоправні наслідки.
   Після невеликих успіхів Мінуція Руфа сенат надав йому майже диктаторські повноваження, чим Мінуцій поспішив скористатися. Ганнібал зорієнтувавшись у ситуації спромігся визвати на бій Мінуція. Римляни пополи в пастку, і лише завдяки Фабію вдалося врятувати залишки армії від повного знищення.
   На виборах консулів 216 р. перемогли, представник сенату – Люцій Емілій Павел і представник демократичних сил Гай Таренцій Варрон. Перед новими консулами стояло завдання покінчити з Ганнібалом. На цьому наполягали і народні збори, і сенат.
   Весною 216р. Ганнібал захопив Канни – важливий продовольчий склад римської армії. Саме тому обидва консули негайно прибули під Канни. Серед консулів почалися суперечки. Біля Канн лежала відкрита рівнина – надзвичайно сприятлива для дій карфагенської кінноти, тому Емілій Павел, щоб зайняти позиції далі на півдні, на гористій місцевості. Таренцій бачив у цьому рецидив тактики Фабія Максима, і настоював на якнайскорішому поєдинку під Каннами. Деякий час тягнулися суперечки, і в результаті, коли настав день повноважень Таренція, той вирішив дати бій.
   Знаменита битва відбулася 2 серпня 216 р. на рівнині біля Канн. Становище армій напередодні бою було таким: за Полібієм – римська армія налічувала 80 тис. піхоти і 6 тис. кінноти, у карфагенян було трохи більше, як 40 тис. піхоти і 10 тис. кінноти. Розташування обидвох армій було таким. На правому фланзі римлян стояла малочисленна кіннота римських громадян, головна маса союзної кавалерії була сконцентрована на лівому фланзі. Піхота знаходилася в самому центрі, причому глибина її була більшою ніж ширина, адже її завданням було потужним ударом прорвати фронт противника. Римляни стояли обличчям на південь, тому вітер гнав на них хмари пилу підняті карфагенянами.
   Ганнібал розташував свою кінноту у формі півмісяця повернутого до противника випуклою стороною. В центрі він поставив галлів та іберів. На двох флангах відтягнутих назад стояли лівійці, що рахувалися найкращою частиною карфагенської піхоти. Іберська і галльська кіннота стояла на лівому фланзі, а ну мідяни на правому.
   Битва почалася зіткненням легкоозброєних сил, після чого в бій пішли основні сили. Римська піхота всією масою кинулась на центр противника проривати фронт, який під її ударами став відступати, після чого випуклий фронт перетворювався на ввігнутий. Перед тим, як карфагенський фронт був прорваний Ганнібал дав наказ лівійській піхоті вдарити у фланг римлянам. Одночасно він наказав кінноті з обидвох флангів заходити в тил противника. Після цих дій римляни опинилися в кільці. Із 80 тис. римлян загинуло 70 тис. – решта розбіглися, або були полонені.Втрати Ганнібала були невеликими: менше 6 тис. піхоти з яких 4 тис. – галли.
   Після битви на бік Карфагену почали переходити міста гірської Апулії, племена центрального Сумнію. Луканія і Бруттій майже зовсім відпали від Риму. Нарешті, восени 216 р. багате місто Італії – Капуя, друге місто за своїм значенням після Риму відкрило ворогам свої ворота. Таким чином політичні успіхи Ганнібала в Італії були великими. Однак вони обмежувались лише півднем: центральна Італія, головна опора римської могутності зберігала вірність Риму.
   Поразка під Каннами справила на римлян ефект психологічного удару. Народ і сенат стали згуртованішими, зникли суперечки між політичними партіями. Незважаючи на перемогу і Ганнібал перебував у скрутному становищі. Сили його весь час зменшувались, йому все важче вдавалося захищати своїх союзників. Оскільки Рим повністю контролював море, Ганнібал не міг дістати ніякого підкріплення з Карфагену.
  На протязі 215-212 рр. римляни досягли значних успіхів у Іспанії: у карфагенян були відібрані Сагунт і багато інших міст. Проте в 211 р. шляхом підкупу туземних племен карфагенянам вдалося розбити на Піренеях обидві римські армії. Іспанія знову стала страшною загрозою для Італії.
   Весною 211 р. римляни добилися добилися важливих важливих успіхів в Сицилії. Були завойовані Сіракузи, а у 210 р. і весь острів був під владою римлян.
   В ході війни відновлення римського панування над Сицилією мало надзвичайно велике значення. В план Ганнібала входило створення довкола Риму ворожого кільця непідвладних їм держав. Тому розірвання цього кільця було важливим успіхом в ході воєнної кампанії.
   Тим часом в самій Італії римляни у 212 р. приступили до облоги Капуї. Ганнон, посланий Ганнібалом забезпечити продовольством населення міста не виконав свого завдання і змушений був відступити. Ця подія залишала будь-яких надій населення на поповнення своїх запасів. Ганнібал не мав достатньо сили для того щоб перешкодити римлянам у блокаді міста. Простоявши біля Капуї 5 днів, Ганнібал пішов на Рим. Очевидно він і не надіявся захопити місто, його завданням було лише змусити римлян зняти блокаду з Капуї. Ганнібал не зміг захопити місто, тому простоявши біля нього кілька днів, він розорив передмістя і повернувся назад. Його план не вдався, блокада Капуї не припинилася, тому вождь карфагенян остаточно відмовився їм допомогти.
   У 209 році призначений сенатом проконсул Публій Корнелій Спіціон здобув в Іспанії Новий Карфаген. Сам факт завоювання столиці Баркідів говорив про те, що співвідношення сил в Іспанії почало мінятися. Одночасно кілька сильних племен перейшли на бік Спіціона. Проте Спіціон не виконав свого основного завдання, йому не вдалося затримати карфагенян в Іспанії, армія Гаструбала почала другий італійський похід.
   Ганнібал із своєї зимової стоянки в Бруттії весною 207 р. перейшов в центральну Апулію і став чекати вістки від Гаструбала. Останній надіслав гінців до брата з вісткою, що він прибув і пропонує зустрітися в Умбрії. Проте посли Гаструбала були виловлені римлянами. Консул Нерон добре зорієнтувався в ситуації і з частиною війська перейшов на північ на з’єднання з Лівієм. Об’єднана римська армія складалася з 40 тис воїнів. Таким чином об’єднаній римській армії протистояла менша за чисельністю карфагенська (до того ж вимучена переходом через Альпи) армія. На річці Метавці Гаструбал був змушений прийняти бій, в результаті якого був розбитий. Ганнібал одночасно втратив будь-яку надію на перемогу, тому відступив у Бруттій, затиснений поміж двома римськими арміями.

Розділ III. Римська експедиція в Африку.

Сціпіон ставши консулом у 205 р. відразу висунув проект висадитись в Африці, щоб нанести вирішальний удар ворожій столиці і тим самим закінчити війну.
   Весною 204 р. Сціпіон із Лілібеї відплив в Африку, маючи флот у 50 бойових кораблів і 25 тис армії. Висадка безперешкодно пройшла біля Утіки і римляни розкинули свій табір біля самого міста. Сціпіон знайшов собі вигідного і потрібного союзника – Массініса, царя північних нумідян. У 203 р. Сціпіону вдалося розбити карфагенську армію поблизу Утіки.
   Між Карфагеном і Спіціоном почали вестися переговори. Однак після того, як Ганнібал за наказом римського сенату залишив Італію і повернувся в Африку надії на продовження війни з Римом знову з’явилися. Сціпіон вторгнувся в Карфагенську область, а Ганнібал рухався йому назустріч із Гадрументу. Дві армії зустрілися біля м. Зами.
   У римлян і карфагенян було по 40 тис. воїнів. Перевага в кінноті на цей раз була в Сціпіона. Ганнібал зміг дістати лише 2 тис. нумідійської кінноти. Ядро Ганнібалової армії складали ветерани, що пройшли з ним італійську кампанію. Перед своїм фронтом Ганнібал поставив 80 слонів. Першу бойову лінію складали найманці, другу – лівійці і громадяни Карфагену, третю лінію – ветерани, що стояли в резерві. Спіціон розташував своє військо в особливому порядку, зробивши спеціальні проходи для слонів. Після того, як почалася битва слони вчинили безпорядок нападаючи на свою кінноту. Найдовше трималися карфагенських найманців. Після того, як римська кіннота вдарила в тил ветеранам, хід битви був вирішений. Карфагенян загинуло близько 10 тис., римлян у кілька разів менше. Ганнібалу вдалося втекти в Гадрумент з невеликою групою кінноти.
   Так закінчилась битва при Замі, перша, яку Ганнібал програв. Полібій каже, що "він зробив все можливе, як тільки міг і повинен був зробити талановитий полководець”. В особі Спіціона Ганнібал зустрів достойного суперника, хоча і не рівного йому за геніальності. Ганнібал був переможений насамперед через слабкість своєї кінноти.
   Умови договору представлені переможцями, були звичайно більш важкими ніж умови попереднього договору. Карфаген повинен був втратити всі неафриканські володіння. Карфагеняни зобов’язані були повернути всі видатки спричинених порушенням перемир’я. Умови були важкими, але все таки залишали право на незалежність. Саме тому, Ганнібал, який вже будував плани наступної боротьби проти Риму, категорично наполягав на прийнятті цих умов.

Висновки

Друга перемога Риму у Другій Пунічній війні була зумовлена наступними моментами.

1) Ганнібалова армія, знаходилась відрізаною від батьківщини, від продовольства, та воєнної допомоги, яка могла потрапити в Італію лише дуже довгим шляхом – через Іспанію, плюс небезпечний перехід через Альпи. Цій ситуації сприяв контроль Риму над морем, а пізніше і над Сицилією. Ганнібал міг опиратися лише на союзні племена, яким затяжна війна була не вигідною.

2) Римська армія, незважаючи на поразки, швидко відновлювалася. Цьому сприяла напружена ситуація, за якої громадяни прагнули захистити свою землю.

3) Важливу роль у вдалій для римлян війні відіграли і міста центральної Італії, які не пішли шляхом Капуї, а стояли до кінця, зберігаючи вірність Риму.

Сама війна принесла зміни і у римське правління. Війни привели до посилення нобілітету, тобто послаблення римської демократії. Італійська Федерація, яка пройшла випробування війною стала більш централізованою.

Період перебування Ганнібала в Італії загартував населення, зробивши їх більш далекоглядними і змусив зрозуміти, що таке війна на власній землі. Тому, коли б після 201 р. до. н. е. розв’язався конфлікт, аналогічний Сагунтинському, римляни не гаючи часу надали б допомогу союзникам.

Потрібно також зазначити, що війна позитивно вплинула на розвиток воєнної справи у Римі. За час війни вдосконалилась римська тактика, запозичена частково у Ганнібала.

II пунічна війна стала доброю бойовою школою для Риму. Він вийшов з неї першокласною воєнною державою, рівних якій не було у районі Середземного моря.

Список використаної літератури



1. Вейцівський І. І. Зовнішня політика Римської республіки в Західному Середземномор’ї. – Львів, 1959.

2. Гулиа Г. Д. Ганнібал, сын Гамилькара. М., 1981.

3. Ковалев С. И. История Рима. Курс лекций. – Ленинград, 1986.

4. Оржеховский О. С. К вопросу о предистории Ганнибаловой войни // ВДИ. – 1993. – № 3. – С. 116-120.


[1] Вейцівський І.І. Зовнішня політика Римської республіки в Західному Середземномор’ї. – Львів, 1959. – С. 123.

[2] Оржеховский О. С. К вопросу о предыстории Ганнибаловой войны // ВДИ. – 1993. – № 3. – С. 119.


Немає коментарів:

Дописати коментар