Розглядати взаємозв’язок церкви та націоналізму можна, як мінімум в двох аспектах: 1) відносини церкви, як духовної інституції, з націоналізмом; 2) зв'язки релігії, як основи церкви з націоналізмом. Характерно, що різниця між ними є відчутною і принциповою, адже дуже часто, з певних міркувань, ці два аспекти не виділяються, отже не ставиться чітка межа між ними, що є грубою помилкою.
У зв’язку з цим націоналізм також слід розглядати не лише, як ідеологію, а суспільний рух, певний вияв духовності й культури. Термін "націоналізм” вперше був вжитий німецьким філософом Й. Гердером та французьким церковником-контрреволюціонером абатом Огюстенем де Барюєлем наприкінці XVIII століття. На початку XIX століття слово трапляється зрідка; в англійській мові його вперше вжили 1836 р. у теологічному розумінні в доктрині про богообрані нації. Відтоді термін ототожнювали з національним себелюбством, але зазвичай перевагу надавали іншим термінам, таким як "національність” і "національна незалежність”, зі значеннями палкого національного прагнення чи національної самобутності. Термін "націоналізм” набув тієї низки значень, з якими його нині пов’язують, тільки впродовж минулого століття[1]. Отже, новосформований націоналізм (і національні рухи загалом) увібрали в себе колосальний шар культурних, політичних, соціологічних та релігійних впливів. Е. Сміт переконливо доводить, що "націоналізм” є не лише ідеологією, але й різновидом культури та релігії. Попри це націоналізм для нього це щось більше ніж просто світська культура, адже попри свою світськість він значно ближчий до "політичної релігії” ніж до політичної ідеології. Тут він вдається до Дюркгаймового означення релігії як "цілісної системи вірувань і практик, пов’язаних зі священними речами, тобто встановлених обмежень і заборон — вірувань і практик, які поєднують усіх, хто твердо цього дотримується, в єдину моральну спільноту, яку названо Церквою”. Такий функціональний підхід придатний, щоб зрозуміти заміну релігії націоналізмом, як це усвідомлював Дюркгайм, надаючи особливого значення ролі священного і ритуального. Це особливо проявляється в тому, яку важливість приділяє націоналізм пам’ятним церемоніям вшанування видатних лідерів чи загиблих у бою "славною смертю", тих хто віддав своє життя заради вітчизни[2]. Саме в такому аспекті ми можемо зрозуміти націю як "священну спільноту громадян" — образ, що узгоджується з тлумаченням націоналізму як замінника релігії.
На прикладі країн Західної Європи де існує сепаратизм можна зробити висновок, що націоналізм тісно пов’язаний з релігією, навіть духівництво активно співпрацює з сепаратистами**. Особливої уваги вартує баскське питання, діяльність Сабіно Арани***, що нерозривно пов’язано з католицизмом, адже баски – ревні католики. На мою думку, саме в цьому випадку націоналізм виступає замінником релігії (за схемою Е. Сміта) і проявляється це досить яскраво. Подібною є ситуація в Квебеку, Ольстері, меншою мірою на Сардинії та Корсиці. Оскільки європейські національні рухи (тут ми їх називаємо сепаратизмом) активно почали діяти після завершення другої світової війни, чому сприяла демократизація суспільства включаючи екзистенціалістську філософію, то в кожній з країн де він має місце виробилася свого роду "політична релігія” на основі цих національних рухів. Тобто з’явилися місцеві герої, які загинули в боротьбі за національні ідеї, з’явилася навіть власна національна (чи сепаратистська) історія з їхніми досягненнями і поразками до якої вони вже можуть апелювати. Всі ці процеси і події на кілька поколінь відклалися в історичній пам’яті**** генерацій, які брали участь в цій боротьбі та їхніх дітей. Ці процеси є надто небезпечними (тут не маю на увазі всі регіони Європи є поширений сепаратизм), і при відповідній ситуації можуть стати причиною серйозного національного конфлікту, що може дати ланцюгову реакцію, тим паче в сучасних умовах. Як бачимо, націоналізм, як політична релігія є набагато радикальнішим від націоналізму, як політичної ідеології у всіх своїх проявах.
Втім є випадки, коли націоналізм стоїть понад церквою та релігією. Тут на увазі маються випадки, коли бойовики-католики ЕТА проходили бойовий вишкіл в Лівії та Палестині, ще задовго до того, як польський папа Іван Павло II увійшов до мечеті. Також сюди слід віднести й ті випадки, коли жертвою сепаратистів стають мирні мешканці однією й тією ж віри, тобто коли мета виправдовує засоби. Мета відповідно є політичного характеру: автономія, незалежність, визнання якогось принципового факту чи явища, територіальні чи мовні претензії.
Такі дослідники, як Б. Андерсон та Х. Кон і релігію і націоналізм відносять до духовної сфери. Б. Андерсон проголошує ідею, що розквіт націоналізму і національних ідей в новий час пов’язаний з тим, що в менталітеті людей послаблюються семантичні релігійні коди, які їх об’єднували, а ця ніша заповнюється (заміщається) національними кодами. Релігії, за Андерсеном відповідали на питання про фатальність долі, про способи досягнення безсмертя. З XVIII ст. релігійна свідомість поступово помирає. І на заміну їй приходить націоналізм. Однак не можна стверджувати, що націоналізм міняє релігійну свідомість Андерсон вважає націю сучасним феноменом, а для націоналіста ця річ(нація) є давня. Націоналісти могутні політично, але слабкі в філософському та теоретичному плані. Націоналізм здається патологією суспільного розвитку[3].
Таким чином можна зробити припущення, що націоналізм є певним духовним станом суспільства та кожного його члена зокрема. Його не можна окреслити, охарактеризувати якимись* чіткими межами з певними об’єктивними ознаками, хоча спроби такі все ж таки є**, хоча вони сьогодні менш популярні. А оскільки перевага при спробі дати дефініцію цьому поняттю надається більше ірраціональному ніж раціональному то зрозуміло, що націоналізм може мати багато спільних прикмет з релігією і церквою відповідно. Насамперед це стосується їх виникнення, поширення (чи пропаганди), особливості функціонування в соціумі. І хоча з точки зору християнської етики і моралі церква не може існувати в лоні націоналізму, тобто допускати верховенство політичного над релігійним і духовним, часто політичні цілі, які несе націоналізм стають на перше місце в цьому "дуеті” (церкви і націоналізму). Є одна дуже подібна між ними риса, яка "спокушає” їх на співпрацю – функціонування в середовищі великої маси людей. Як правило чим більше людей задіяні тим сильнішою є націоналізм чи церква. Тому масовість, популярність ідей, актуальність в суспільстві є запорукою, чи навіть умовою їхнього існування. Отже, як церква, так і націоналізм зорієнтовані на значні маси народу, яких цікавлять висунуті ідеї, вони відчувають свою приналежність до них, відчувають, що можуть взяти участь у їх творенні, розповсюдженні та виконанні.
Церква, як організація – структура строго ієрархічна. Ієрархія (до речі теж строга) має місце і в націоналізмі, в контексті його поширення. Адже на першому місці стоїть якийсь легендарний, міфічний чи історичний персонаж, герой. Далі йдуть ідеологи, організатори, політичні лідери, які представляють їхні інтереси. Фактично всі активні націоналістичні рухи, які діють в Європі мають яскраво виражений ієрархічний характер*. Чому ж так відбувається? Насамперед внаслідок необхідності вести політичну боротьбу з сильнішими опонентами, як в політичному, так і в економічному плані. Так і не рідко ця боротьба має суворо конспіративний характер.
І націоналізм і церква є консервативними явищами, оскільки обидва міцно прив’язані до свого минулого (історії творення), яке для них має сакральний характер. Маються на увазі ті сторінки минулого (історії), на яких вони будують свою легітимність існування, основу ідеології, обґрунтованість тих чи інших ідей.
Логічно зауважити, що християнська Церква не має права, виходячи з важливості норм християнської моралі та етики підтримувати повною мірою націоналізм, особливо радикальний*. Дуже часто це призводило до непорозумінь між церквою та націоналізмом, адже націоналістична ідеологія не раз шукала опертя в різних філософських системах, як от волюнтаризм Шопенгауера, у філософічних науках Ніцше… Не раз послуговувалося і послуговується насильством, карало і карає смертю людей, інколи і одверто виступала проти Церкви. Хоча інколи церква переступає цю межу саме заради національних інтересів (В час першої світової війни Бельгійська католицька Церква на чолі з кардиналом Месьє та Польська католицька Церква на чолі з єпископом Бандурським благословили збройний національно-визвольний рух).
Нація, націоналізм не може ділитися своїми членами з іншими націями, чи націоналізмами. Те ж саме й можна сказати про Церкву, яка також не визнає принципу "подвійного громадянства”. Між нацією та іншого роду організацією завжди існує свого роду тихий конфлікт**; аналогічна ситуація і з Церквою. Такий вид конфлікту існує поміж нацією і родиною, Церквою і родиною. А все через свою надто радикальну ексклюзивність і бажання, навіть вимоги, щодо своїх членів бути максимально відданими їй і тільки їй (Церкві чи нації).
Як в сфері націоналізму, так і Церкви досить виразно присутня психологія боротьби, яка ефективно гуртує їх учасників в згуртовану спільноту. Однією із ділянок зайнятості Церкви, як інституції є її боротьба з гріхопадінням, відстоювання взятих на себе обов’язків, інколи й протиборство з іншими релігійними організаціями чи сектами. Боротьба є матір’ю націй, піковою точкою розвитку націоналізму, однією з обов’язкових умов його поширення. Локальні і громадянські війни, бунти, глобальні конфлікти становлять поживний грунт для націоналізму і є найкращим чинником, який стимулює гуртування в тісну спілку прихильників націоналізму.
Як бачимо націоналізм і Церква мають чимало спільного, яке випливає з їхньої суті, природи їхнього існування. Відзначимо, що враховуючи попередні зауваження, щодо подібності націоналізму до релігії, він, сам по собі може обходитись без офіційної підтримки Церкви*, навіть вступати з нею в конфлікт. Ці дві надпотужні організації(явища) змушені постійно модифікуватися під впливом часу, розвитком науки, технологій, глобалізаційних процесів.
І нарешті, насамкінець хотілося б сказати про головну відмінність церкви та націоналізму. Цю різницю, на мою думку ключову, можна виокремити з дефініції націоналізму дану Е. Геллнером: "Націоналізм – перш за все політичний принцип, суть якого полягає в тому, що політична і національна одиниці можуть співпадати”[4].
Список використаної літератури
1. Андерсон Б. Воображаемые сообщества: Размышления об истоках и распространении национализма. М., 2001. – 412 с.
2. Ентоні Д. Сміт. Націоналізм. Теорія, ідеологія, історія. Київ, 2004. – 215 с.
3. Геллнер Э. Нации и национализм. Москва, 1991. – 320 с.
* Щодо політики і церкви, то слід згадати ще епоху Хрестових походів та роль в них католицької церкви; діяльність Константинопольського патріарха (пізніше і Московського патріарха), хоча роль православної церкви в політиці, як мені видається була значно меншою ніж католицької; особливості ісламу також впливають на політичні події, воєнні та етнічні конфлікти, часто виступають їх основною причиною, є невід’ємним чинником утворення протягом всієї історії і до сьогодні нових держав в ісламському світі та світового тероризму.
[1] Ентоні Д. Сміт. Націоналізм: теорія, ідеологія, історія. Київ, 2004. С. 14.
[2] Там само. С. 40.
** Всім відома участь католицьких священників у радикальних військових організаціях ІРА та ЕТА.
*** Сабіно Арана – баскський письменник, вважається засновником та ідеологом баскського націоналізму, творцем першої баскської політичної партії (Баскська Націоналістична партія PNV), він же обґрунтував створення незалежної держави Еускаді, вигадав її назву і національні символи (баскський прапор інкурінья, свято Аберрі-Еггуна).
**** Сучасний постмодерністський підхід, висунутий істориками цього напрямку доводить, що "історична пам’ять” є актуальною в людській свідомості протягом трьох поколінь.
[3] Андерсон Б. Воображаемые сообщества: Размышления об истоках и распространении национализма. М., 2001. С. 158-159; 251-259.
* Російський економіст Б. Струве, філософ М. Бердяєв, Еміль Дюркгейм та Макс Вебер вважали націю відповідно "містичною, ірраціональною істотою” та "явищем духовним і почуттєвим”.
** Наприклад італійський націолог С. Манчіні здійснив першу спробу систематизації об’єктивних ознак нації, хоча все ж визнавав необхідність присутності крім усіх чинників "національної свідомості” – явища аж ніяк не матеріального. С. Рудницький також припускає можливість визначити націю за об’єктивними прикметами. Ідеолог пан-Європи Калегрі вважав, що нація – це симбіоз в середині спільнот між велетнями та їх народами, що водночас є їх батьками й синами, творцями й творами.
* Це стосується і проявів націоналізму в XIX на початку XX століть в Османській, Габзбургській імперіях, а також і в Британській колоніальній імперії. Чого вартує лише структура грецької організації "Філікі Етерія”, засноване, до речі, в Одесі.
* Такі відомі греко-католицькі ідеологи, публіцисти, як о. М. Конрад, о. К. Чехович, о. Й. Осташевський у своїх статтях стверджували, що в разі неминучості збройна боротьба в обороні національних інтересів, за національне визволення допускається християнською етикою.
За Д. Донцовим інструментальна функція духовних інститутів полягає в сприянні повноцінному існуванню нації та реалізації її ідей в історії людства. Лише тоді на його думку діяльність релігії та церкви буде суттєвою. Р. Дмовський в "Декларації Союзу великої Польщі” також вважає, що Церква має брати активну участь у світських справах суспільства, зокрема сприяти націотворенню. Як бачимо погляди обидвох представників різних націй збігаються, хоча перший мав на увазі православ’я, а інший католицтво.
** За визначенням В. Старосольського.
* Мається на увазі розуміння Церкви в першому контексті (як інституції) про що сказано вище.
[4] Геллнер Э. Нации и национализм. Москва, 1991. С. 23.
Таким чином можна зробити припущення, що націоналізм є певним духовним станом суспільства та кожного його члена зокрема. Його не можна окреслити, охарактеризувати якимись* чіткими межами з певними об’єктивними ознаками, хоча спроби такі все ж таки є**, хоча вони сьогодні менш популярні. А оскільки перевага при спробі дати дефініцію цьому поняттю надається більше ірраціональному ніж раціональному то зрозуміло, що націоналізм може мати багато спільних прикмет з релігією і церквою відповідно. Насамперед це стосується їх виникнення, поширення (чи пропаганди), особливості функціонування в соціумі. І хоча з точки зору християнської етики і моралі церква не може існувати в лоні націоналізму, тобто допускати верховенство політичного над релігійним і духовним, часто політичні цілі, які несе націоналізм стають на перше місце в цьому "дуеті” (церкви і націоналізму). Є одна дуже подібна між ними риса, яка "спокушає” їх на співпрацю – функціонування в середовищі великої маси людей. Як правило чим більше людей задіяні тим сильнішою є націоналізм чи церква. Тому масовість, популярність ідей, актуальність в суспільстві є запорукою, чи навіть умовою їхнього існування. Отже, як церква, так і націоналізм зорієнтовані на значні маси народу, яких цікавлять висунуті ідеї, вони відчувають свою приналежність до них, відчувають, що можуть взяти участь у їх творенні, розповсюдженні та виконанні.
Церква, як організація – структура строго ієрархічна. Ієрархія (до речі теж строга) має місце і в націоналізмі, в контексті його поширення. Адже на першому місці стоїть якийсь легендарний, міфічний чи історичний персонаж, герой. Далі йдуть ідеологи, організатори, політичні лідери, які представляють їхні інтереси. Фактично всі активні націоналістичні рухи, які діють в Європі мають яскраво виражений ієрархічний характер*. Чому ж так відбувається? Насамперед внаслідок необхідності вести політичну боротьбу з сильнішими опонентами, як в політичному, так і в економічному плані. Так і не рідко ця боротьба має суворо конспіративний характер.
І націоналізм і церква є консервативними явищами, оскільки обидва міцно прив’язані до свого минулого (історії творення), яке для них має сакральний характер. Маються на увазі ті сторінки минулого (історії), на яких вони будують свою легітимність існування, основу ідеології, обґрунтованість тих чи інших ідей.
Логічно зауважити, що християнська Церква не має права, виходячи з важливості норм християнської моралі та етики підтримувати повною мірою націоналізм, особливо радикальний*. Дуже часто це призводило до непорозумінь між церквою та націоналізмом, адже націоналістична ідеологія не раз шукала опертя в різних філософських системах, як от волюнтаризм Шопенгауера, у філософічних науках Ніцше… Не раз послуговувалося і послуговується насильством, карало і карає смертю людей, інколи і одверто виступала проти Церкви. Хоча інколи церква переступає цю межу саме заради національних інтересів (В час першої світової війни Бельгійська католицька Церква на чолі з кардиналом Месьє та Польська католицька Церква на чолі з єпископом Бандурським благословили збройний національно-визвольний рух).
Нація, націоналізм не може ділитися своїми членами з іншими націями, чи націоналізмами. Те ж саме й можна сказати про Церкву, яка також не визнає принципу "подвійного громадянства”. Між нацією та іншого роду організацією завжди існує свого роду тихий конфлікт**; аналогічна ситуація і з Церквою. Такий вид конфлікту існує поміж нацією і родиною, Церквою і родиною. А все через свою надто радикальну ексклюзивність і бажання, навіть вимоги, щодо своїх членів бути максимально відданими їй і тільки їй (Церкві чи нації).
Як в сфері націоналізму, так і Церкви досить виразно присутня психологія боротьби, яка ефективно гуртує їх учасників в згуртовану спільноту. Однією із ділянок зайнятості Церкви, як інституції є її боротьба з гріхопадінням, відстоювання взятих на себе обов’язків, інколи й протиборство з іншими релігійними організаціями чи сектами. Боротьба є матір’ю націй, піковою точкою розвитку націоналізму, однією з обов’язкових умов його поширення. Локальні і громадянські війни, бунти, глобальні конфлікти становлять поживний грунт для націоналізму і є найкращим чинником, який стимулює гуртування в тісну спілку прихильників націоналізму.
Як бачимо націоналізм і Церква мають чимало спільного, яке випливає з їхньої суті, природи їхнього існування. Відзначимо, що враховуючи попередні зауваження, щодо подібності націоналізму до релігії, він, сам по собі може обходитись без офіційної підтримки Церкви*, навіть вступати з нею в конфлікт. Ці дві надпотужні організації(явища) змушені постійно модифікуватися під впливом часу, розвитком науки, технологій, глобалізаційних процесів.
І нарешті, насамкінець хотілося б сказати про головну відмінність церкви та націоналізму. Цю різницю, на мою думку ключову, можна виокремити з дефініції націоналізму дану Е. Геллнером: "Націоналізм – перш за все політичний принцип, суть якого полягає в тому, що політична і національна одиниці можуть співпадати”[4].
Список використаної літератури
1. Андерсон Б. Воображаемые сообщества: Размышления об истоках и распространении национализма. М., 2001. – 412 с.
2. Ентоні Д. Сміт. Націоналізм. Теорія, ідеологія, історія. Київ, 2004. – 215 с.
3. Геллнер Э. Нации и национализм. Москва, 1991. – 320 с.
* Щодо політики і церкви, то слід згадати ще епоху Хрестових походів та роль в них католицької церкви; діяльність Константинопольського патріарха (пізніше і Московського патріарха), хоча роль православної церкви в політиці, як мені видається була значно меншою ніж католицької; особливості ісламу також впливають на політичні події, воєнні та етнічні конфлікти, часто виступають їх основною причиною, є невід’ємним чинником утворення протягом всієї історії і до сьогодні нових держав в ісламському світі та світового тероризму.
[1] Ентоні Д. Сміт. Націоналізм: теорія, ідеологія, історія. Київ, 2004. С. 14.
[2] Там само. С. 40.
** Всім відома участь католицьких священників у радикальних військових організаціях ІРА та ЕТА.
*** Сабіно Арана – баскський письменник, вважається засновником та ідеологом баскського націоналізму, творцем першої баскської політичної партії (Баскська Націоналістична партія PNV), він же обґрунтував створення незалежної держави Еускаді, вигадав її назву і національні символи (баскський прапор інкурінья, свято Аберрі-Еггуна).
**** Сучасний постмодерністський підхід, висунутий істориками цього напрямку доводить, що "історична пам’ять” є актуальною в людській свідомості протягом трьох поколінь.
[3] Андерсон Б. Воображаемые сообщества: Размышления об истоках и распространении национализма. М., 2001. С. 158-159; 251-259.
* Російський економіст Б. Струве, філософ М. Бердяєв, Еміль Дюркгейм та Макс Вебер вважали націю відповідно "містичною, ірраціональною істотою” та "явищем духовним і почуттєвим”.
** Наприклад італійський націолог С. Манчіні здійснив першу спробу систематизації об’єктивних ознак нації, хоча все ж визнавав необхідність присутності крім усіх чинників "національної свідомості” – явища аж ніяк не матеріального. С. Рудницький також припускає можливість визначити націю за об’єктивними прикметами. Ідеолог пан-Європи Калегрі вважав, що нація – це симбіоз в середині спільнот між велетнями та їх народами, що водночас є їх батьками й синами, творцями й творами.
* Це стосується і проявів націоналізму в XIX на початку XX століть в Османській, Габзбургській імперіях, а також і в Британській колоніальній імперії. Чого вартує лише структура грецької організації "Філікі Етерія”, засноване, до речі, в Одесі.
* Такі відомі греко-католицькі ідеологи, публіцисти, як о. М. Конрад, о. К. Чехович, о. Й. Осташевський у своїх статтях стверджували, що в разі неминучості збройна боротьба в обороні національних інтересів, за національне визволення допускається християнською етикою.
За Д. Донцовим інструментальна функція духовних інститутів полягає в сприянні повноцінному існуванню нації та реалізації її ідей в історії людства. Лише тоді на його думку діяльність релігії та церкви буде суттєвою. Р. Дмовський в "Декларації Союзу великої Польщі” також вважає, що Церква має брати активну участь у світських справах суспільства, зокрема сприяти націотворенню. Як бачимо погляди обидвох представників різних націй збігаються, хоча перший мав на увазі православ’я, а інший католицтво.
** За визначенням В. Старосольського.
* Мається на увазі розуміння Церкви в першому контексті (як інституції) про що сказано вище.
[4] Геллнер Э. Нации и национализм. Москва, 1991. С. 23.
Немає коментарів:
Дописати коментар