середу, 13 червня 2012 р.

РОЛЬ ОСОБИ В ІСТОРІЇ


Для того, щоб прийти до певних висновків, чи висунути якісь тези, погляди чи припущення розглядаючи питання про роль особи в історії слід відмовитись від політичних, емоційних чи, власне професійно історичних переконань.
Політика, як сьогодні, так і в минулі віки тісно пов’язана з конкретними особами, які творять політичну історію, знаходятьсь на вершині суспільства в певний проміжок часу, історичний період. Від того, як їхню (чи його) діяльність осмислюватимуть і пізнаватимуть наступні покоління і буде оцінена їхня роль в історії. Одначе політичні оцінки завжди були і будуть надто дутими, або применшеними в залежності від обставин. Емоційне сприйняття певної події, явища чи особи залежить від соціального стану, типу мислення, світогляду та рівня освіченості людини. Зрозуміло, що воно буде базуватися на суто індивідуальних чинниках, враховуючи навіть колективну свідомість. Останній фактор, якого варто уникати це професійні знання історика. Він випливає з другого пункту, враховуючи особливості кожного індивіда, однак і має деякі особливості. Оцінки, признання чи значення величини, формулювання в ході історії тієї чи іншої особи чітко визначена істориками* і може змінюватися лише за умови домовленості між собою, інакше кажучи признанні цього історичним світом. Таким чином це є суто їхнє бачення, яке під впливом знаних ними фактів і явищ, в перемішку з власною свідомістю керованою підсвідомістю постає вигляді історичного тексту. Отже, роздумувати над значенням особи в історії варто в першу чергу виходячи з власного досвіду, керуючись власними переконаннями, знаннями та можливостями, без утопічних спроб зробити своє бачення універсальним чи найкраще впорядкованим.
   Людина, як частинка Всесвіту, активний учасник історичних подій уявлялася ще в античний період, в часи грецької та римської цивілізації. Міфологія, релігія, історія в давній Греції та Римі неминуче пов’язувалися з діяльністю богів і героїв, міфічних істот чи духів. Так чи інакше велика увага тоді приділялася саме людині, яка за уявленнями була здатна змінити хід історії, вирішити хід битви, цілої війни, відвернути чи покликати катастрофу і навіть поміняти волю богів, входячи з ними в суперечки. Починаючи з V століття з приходом епохи раннього середньовіччя світогляд людини міняється. Поширення християнства суттєво змінює космос тогочасної людини. Раннє християнство відмовилося від оптимістичної оцінки людської сутності, її активності, творчої ролі в земному житті*. Відбувається своєрідна нівеляція особи, насамперед, як особистості в історії, адже всі її дії, досягнення, відкриття приписувалися волі Божій. Повернення (з певними відмінностями) античного світобачення відбувається наприкінці XIV століття з початком італійського Ренесансу та такими історичними постатями, як Данте і Петрарка*. В центрі уваги знову опиняється людина, однак не вона рушій історії, рушієм є правитель, монарх, як найвищий представник державної влади, тому він і несе всю відповідальність. Однак піднесення раціонального мислення, значення можливостей людського розуму створили передумови європейського Просвітництва. Людський розум виступає посередником між природою і суспільством і відповідно вважається, що людина здатна віднайти оптимальні умови співжиття. "Дотягнувши” до французької революції просвітницьке уявлення бачення історії змінюється кардинально. Відбувається своєрідний поділ на людей-героїв, які можуть все і стають загальновизнаними лідерами та людей-учасників спільноти (народу, нації). Людський розум замінюється властивим на той час колективним національним "народним духом”. З’являється низка праць де головна роль відводиться одній чи кільком особам, або окремому стану. В Україні яскравим прикладом є "Історія українського козацтва” Д. Яворницького. Разом з тим на українських теренах відбувається спотворення історії під впливом романтичної історіографії шляхом перенесення сучасних термінів і понять на минулі події, спроба за допомогою них пояснити минулі події та явища. На жаль і сьогодні науковці грішать типовими помилками, які часто просто вражають* своєю "логікою”.
   У тому ж таки XIX столітті історія стає повноправною науковою дисципліною. Тому варто згадати й про таку особу, як професійного історика. Його роль в історичному процесі не менша, ніж Бісмарка, Наполеона чи Олександра II. Справа в тому, що подаючи нам свій готовий продукт – історичний текст, кожен історик пропонує читачеві свій варіант історії, простіше кажучи свій варіант бачення тих чи інших подій, процесів, потрясінь. Як вже зазначалося "винна” у цьому свідомість, світобачення, коло існування, уява історика.
   Знайомлячись докладніше з якоюсь історичною проблематикою, вдаючись у деталі можна помітити, наскільки важливим в історії (мається на увазі події, які вже відбулися) є випадок, або й збіг обставин. Як приклад можна навести історію кохання Я. Коллара, яка спонукала його до творчості, чи події в Празі 12 червня 1848 р., пов’язані з випадковим вбивством дружини генерала. Той самий випадок, пов’язаний із "загулом” імператора допоміг створити дуалістичну Австро-Угорську монархію 1876 р. Якщо прийняти, що випадковий збіг обставин рухав всією історією, то виходить, що кожна людина, як частинка великого механізму доклалася до цього. Будь-яка особа тоді не зважаючи на її соціальний статус є такою як вона є лише з волі випадку, збігу обставин, а часто і хаотичних подій без будь-якої логіки. Отже, так само, як добро немислиме без зла, хаос неможливий без порядку, а той же порядок підтримують люди, знову ж таки не без хаотичних подій та різноманітних збігів. Тобто, як бачимо це чимось нагадує ранньохристиянське тлумачення історії – воля Божа замінюється простим збігом обставин продиктоване хаосом. Для когось це речі ідентичні, для когось ні. Але випливає одна думка, яку висловив ще у 1976 р. своїй праці "Минуле майбутнє” німецький історик, представник школи "історії понять” Р. Козелек. Суть її полягає в тому, що відомий латинський вислів "історія вчителька життя” насправді нас нічого не вчить. Отже, можна й прийти до висновку, що роль особи в історії минулого для нас нічого не важить і не несе ніякого повчального змісту, адже історія не повторюється. Простіше кажучи кожна епоха має своїх героїв, досвід війн, революцій, голоду чи катастроф, просто особа минулого не має ніякого значення і користі, адже активною і реальною є особа сучасна.
   Якщо відштовхуватися від класичної типологізації осіб запропонованої американським соціологом Р. Мертоном*, то значення особи в історії вимірюється у сфері її стосунків з державою, або якоюсь іншою організовуючою системою, яка в ідеалі повинна забезпечувати комфортні умови співжиття людей, спільнот, народів. Зі схеми Мертона випливає, що найменш конфліктна особа це конформіст і виступає "рядовою” особою в історії та найменш активною в соціотворчому процесі. Таким чином найбільш значною особою в історії виступає та особа, яка вступає в конфлікт не лише з державою, але й з цілим соціумом, який підтримує встановлені порядки, з традиційним мисленням і культурою, а інколи і з традиціями та звичаями. При чому методи і засоби, якими вона це досягає до уваги не беруться, адже важливішим виступає результат. Тобто виходить, що делінквент та революціонер зі схеми вченого претендують на найвище місце в історії. Як тоді ж бути з конформістами, негативістами та ретретистами? Яка ж їхня роль в історії? Пропоную відповідь, що їхнє призначення в історії не менше і не більше ніж двох останніх груп. По-перше – не вступаючи в конфлікт із системою, особа підтримує стабільність, порядок і разом з тим життєздатність організації до якої вона належить. По-друге – ніхто не виключав можливості зміни позиції людини, яка з негативіста може перетворитися в революціонера, або й навпаки, хоче це трапляється і рідше. Правда трансформації ці безперечно відбудуться за умови різкої зміни схеми співжиття між людськими індивідами. Тобто, як бачимо на перше місце виходить конфлікт, як каталізатор та засіб досягнення особою, чи групою осіб своїх теоретичних і практичних потреб.
   Уся історія – це з одного боку сукупність і переплетення людей, їх свідомості, природніх, фізіологічних прагнень і потреб, особливостей, яка «виливається» у вигляді зовнішньої діяльності людини. Особливість її полягає в тому, що кожна окремо взята особа задовольняє ці прагнення різними методами, які їй доступні чи прийнятні для її світогляду та етики. Ці речі, а також задоволення власного ego набувають неймовірних і непередбачуваних трансформацій в людських колективах, спільнотах людей. Таким чином кожна особистість формувала і формуватиме історію. І знову ж таки, її соціальне становище й авторитет не можуть вивершуватися над іншою людиною. Всі герої, видатні особистості, зірки шоу бізнесу і політики мають різний "вигляд” в окремо взятій свідомості. Адже для когось полководець чи генерал «Х» це герой, що чимось пожертвував, для когось особа, яка добре виконала свою роботу, для когось взагалі ніхто, з огляду на те, що він її може і не знати. Тобто, все дуже умовно і тут можна навести паралель з домовленістю серед істориків, про що говориться вище.
   Поширеними в історіографії є оперування такими категоріями, як позитивна і негативна роль особи в історії. Як на мене це не зовсім правильно оцінювати одну особу лише в одному ракурсі. Візьмемо хоча б період правління Й. Сталіна, який часто сам дивувався з того, що його вважали за надлюдину і доходило до того, що на особистих зустрічах з ним ніби самостійні та успішні люди втрачали дар мови і буквально падали на коліна. Це результат роботи не лише Сталіна, але й його численної команди, яка формувала його образ і суспільства, яке сприйняло це (від міністрів і генералів до директора заводу і простого робітника). Ленін також негативно відносився до формування власного культу, а його дружина після смерті чоловіка довгий час навіть не відвідала мавзолей. Я веду до того, що суспільство саме обирає своїх лідерів, яких воно заслуговує. Візьмемо для прикладу сучасну Україну. Хто винен, що президентом був В. Ющенко чи є В. Янукович? Хто відповідав і відповідає за їхню політику? Лише ми, адже політики роблять лише те, що їм дозволяє народ (громадяни). Отож в їхніх вдалих чи безглуздих рішеннях винні не лише вони самі, але й кожен хто живе в країні. Отже і виходить, що і роль будь-якої людини є фактично рівнозначною. Кожна особа є представником окремо взятої спільноти, частинкою суспільства, яке бере участь у "вихованні” кожного з нас.
   Таким чином кожна особа заслуговує називатися творцем історії і хоча ця теза може не сприйматися свідомістю історика це нічого не міняє, адже історія "справжня” існує лише за межами людського розуму і до неї можна лише максимально наблизиться, але осягнути неможливо.


* Йдеться про істориків, як представників виду професії.

* Найвідомішим прихильником та ідеологом цих ранньохристиянських переконань був єпископ гіппонський Августин зі своєю працею "De Civitate Dei” ("Про Град Божий”) у якій вся історія людства, минула, сучасна і майбутня виходила з волі Божої, як наслідок церковні теологи багато уваги приділили розробці ідеї історії, абстрагованої від конкретного її розвитку. Усі події в ній пояснювалися позаісторичними термінами і зводились до Бога.

** Данте зі своєю "Божественною комедією” вважається передвісником Відродження, а Франческо Петрарка зі свою "Книгою пісень” іменується першою людиною Ренесансу.

* Львівській фольклорист В. Сокіл у своїй монографії "Українські історико-героїчні перекази” говорить про зародження національної ідеї вже у домонгольській Русі, де вже й існувала національна самосвідомість, тобто використовує ті терміни, які починають зароджуватися лише наприкінці XVIII століття у Західній Європі (Велика французька революція), у другій половині XIX століття в імперії Габсбургів та в останній третині XIX століття на території України, і то не в такому значенні, як ми розуміємо ці поняття сьогодні.

* Р. Мертон визначає такі типи особистостей: 1) конформіст – визнає легалізовані даним суспільством орієнтації та засоби їх досягнення; 2) негативіст – відкидає пропоновані орієнтації, але нічого не пропонує натомість; 3) ретретист – відкидає і орієнтації і засоби їх досягнення , усувається від будь-якої співучасті у соціальних процесах (у перекладі з англійської цей термін звучить як "втікач”, "дизертир”, "усуванець”); 4) делінквент – обирає заборонені засоби для досягнення легітимізованих цілей; 5) революціонер – пропонує принципово нові цілі та засоби їх досягнення.

Немає коментарів:

Дописати коментар