Період 1945-1948-хх років відомий в історії Центральної та Південно-Східної Європи, як час встановлення комуністичних режимів, втягнення країн регіону в світове блокове протистояння, відбудови господарства країн та їх внутрішньополітичного життя.
Розділ I.
Передумови та початок "експорту” комуністичної системи на Захід Після завершення Другої світової війни в країнах Центральної та Південно-Східної Європи у 1944-1945 рр. до влади різними шляхами і за абсолютно різних, а подекуди типових умов до влади доступились уряди Національних фронтів, які складалися з декількох партій та організацій. Саме цей короткий післявоєнний період отримав назву "народної демократії”. Ця, безперечно ідеологізована дефініція мала підкреслити відмінність політичних режимів, що встановилися у більшості країн регіону, як від традиційної ліберальної демократії, так і від радянської моделі суспільного розвитку. Слід зауважити, що ще на Ялтинській конференції, яка відбулася 4-11 лютого 1943 р. було досягнуто домовленості між країнами переможницями про долю післявоєнного світу, зокрема і згаданого регіону. Відповідно до "Декларації про визволену Європу”, як частини рішень Ялтинської конференції, вона залишала радянській стороні вільні руки в інтерпретації "допомоги” визволеним народам. Внаслідок цього СРСР забезпечив собі політичний контроль над окупованими ним країнами, що відкрило шлях до радянізації Східної Європи й спричинило "холодну війну”. Взагалі Ялтинська конференція у долі країн Східної Європи мала вирішальне значення для них на наступні фактично пів століття. Сталін та керовані ним радянські дипломати максимально використали воєнні успіхи СРСР і з висоти наддержави переможниці розпочали "експорт” комуністичної системи в країнах Центральної та Південно-Східної Європи. Фактично те, чого не вдалося зробити в часи польсько-радянської війни, коли більшовицький наступ на крилах соціалістичної революції в Європі був зупинений у серпні 1920 р. (так зване "Диво на Віслі”) тепер видавалося можливим. При чому післявоєнна розруха цьому сприяла і давала можливість створювати нові системи влади. Зазначимо, що саме цього року в червні лорд Керзон направив в Москву ноту де пропонувалося почати переговори Москви і Польщі, при цьому зупинившись на лінії, яку пізніше назвуть Лінією Керзона*. Тобто, вже тоді Західна Європа була готова відкупитися чужими етнічними територіями заради власної безпеки і спокою. Подібна ситуація відбулася і в 1945 р., коли Європа, заклопотана власними справами і долею Німеччини вийшла з політичної боротьби за Центральну та Південно-Східну Європу[2]. Усунення від влади "старої” політичної еліти, що скомпрометувала себе співробітництвом із національним ворогом, вивело на авансцену політичної боротьби антифашистські сили. Ще в роки війни, вони об’єдналися в Національні фронти, що являли собою блок революційно та ліберально-демократичних сил. Саме їх представники у 1944-1945 рр. створили основу тимчасових урядів, які отримали офіційне визнання великих держав. Проте партії, що увійшли до них, спиралися на різні соціальну базу, ідеологічні засади та зовнішньополітичні пріоритети. Один з головних центрів сил сформувався навколо довоєнних ліберальних партій і орієнтувався на західноєвропейську демократію, прагнучи зберегти ринкову економіку при проведенні поміркованих соціальних реформ. У Польщі таку позицію займала створена у серпні 1945 р. прибічниками С. Миколайчика "Польське Стронніцтво Людове” та підпільна організація "Свобода і незалежність”. У Чехословаччині на західний тип розвитку орієнтувалися ліберальні партії та словацька Демократична Партія, яка навіть виграла парламентські вибори у Словаччині. Однак вже через 2 роки була збережена лише фікція багатопартійної системи, а комуністи на чолі з К. Готвальдом фактично вчинили державний переворот і встановили необмежену владу в країні. В Угорщині на демократичній платформі стояла ПДСГ та один з її лідерів, прем’єр-міністр Ференц Надь**. В Румунії комуністи ще до виборів, які відбулися в листопаді 1946 р. домоглися усунення від голосування усіх партій поза НДФ, що дозволило їм виграти їх та розпочати з червня 1947 р. розправи над колишніми союзниками. Національна Цараністська партія і Національна ліберальна партія були розгромлені. Великобританія та США не змогли ефективно та єдино запропонувати план дій королю Міхаю, якого 30 грудня 1947 р. змусили написати акт самозречення. Болгарський демократизм проявлявся у діяльності Вітчизняного Фронту, допоки він не перейшов під контроль БРП (к). В Албанії та Югославії на той час формуються власні комуністичні авторитарні режими, відповідно на чолі з Е. Ходжи та Й. Тіто. Особлива ситуація склалася у Греції, де більшість населення відмовилася від "комуністичного майбутнього” і вибрали монархію*. Інший центр спираючись на організований селянський рух та соціальну доктрину аграризму, виходив з примату сільського господарства в національній економіці, а політичним ідеалом вважав кооперативну республіку, де була б забезпечена "станова демократія”. Найчастіше прихильні до цих поглядів політичні сили сприяли планам комуністів, адже провадили активну націоналізацію землі та підприємств. А оскільки прихильники станової демократії не могли розраховувати на рішучу підтримку Заходу, то швидко стали заручниками ситуації і були ліквідовані комуністичними силами. Третій центр, виступав від імені робітничого класу, був представлений соціал-демократичними та комуністичними партіями, на озброєнні яких були різні варіанти концепції "національних шляхів до соціалізму”. Комуністи, серед яких було чимало прихильників негайного здійснення "соціалістичної революції”, тимчасово зняли гасло "диктатури пролетаріату”, і подібно до соціал-демократів виступали за еволюційні форми переходу до соціалізму через тривале функціонування ринкової економіки, багатопартійної політичної системи та збереженні інститутів парламентаризму. Оглядаючись на вище сказане, виникає логічне запитання, чому саме комуністи, що у довоєнний період перебували на околицях суспільного життя, вийшли єдиними переможцями у політичних змаганнях другої половини 1940-х років? По-перше, завдяки активній позиції в Русі Опору комуністи отримали довіру значної частини суспільства і чи не вперше стали сприйматися, як серйозна національна сила. По-друге, вони мали власні збройні сили як у своїх країнах, так і сформовані на території СРСР. По-третє, комуністи відразу ж захопили міністерства юстиції і внутрішніх справ, що надало їм можливість формувати кадровий склад судів, прокуратури, поліції та органів безпеки з числа своїх прихильників. Пізніше ці інститути перетворилися на знаряддя боротьби проти політичних опонентів компартій. По-четверте, за роки війни значно розширилася соціальна база комуністичного руху за рахунок знедолених, вибитих із життєвої колії робітників, селян, маргінальних елементів, яким звичайно імпонувала загальна ідея рівності. Окрім того, комуністи Болгарії, Югославії та Чехословаччини вміло експлуатували традиції слов’янської єдності й русофільські настрої, механічно переносячи їх на Радянський Союз. Отже ми назвали ряд причин, що посприяли комуністам у післявоєнний період. Однак існує більш загальна і всеохоплююча причина, чи скажімо чинник. Комуністи в країнах Центральної та Південно-Східної Європи, які керувалися безпосередньо з Москви мали беззаперечний досвід боротьби за владу в післявоєнний період, насамперед у власній країні. Йдеться про період 20-х – 30-х років, як час встановлення радянської влади в Росії. Вся верхівка, яка керували цими процесами у цей період, фактично була збережена на чолі із Сталіним. Тому, форми і методи, якими комуністи боролися за владу після завершення Другої світової війни були вже "апробовані” в реальному часі і на реальній території. Саме це ї є відповіддю на не менш популярне запитання, чому місцеві партії і політичні сили не пішли шляхом комуністів і не взяли владу в свої руки? Відповідь одна – історичний досвід і практика, а все решту вже похідні і доповнюючи фактори й чинники (військова присутність, політичний тиск Кремля, відсутність єдності демократичних сил, післявоєнна свідомість і т. д.). Головна роль в цих процесах відводилася комуністичній партії. Адже радянська влада та комуністичні режими в підконтрольному їй регіоні Європи трималися в першу чергу на партії, а не на лідерах, враховуючи і самого Сталіна. "Куль Сталіна був необхідний для одноосібної влади диктатора, а не для функціонування партії і був паразитичним наростом, який почали видаляти одразу після його смерті”[3], але ні СРСР, ні соціалістичний блок країн не розвалився.
Розділ II. Встановлення комуністичних режимів
Встановлення комуністичного режиму здійснювалося трьома послідовними етапами: Перший етап (див. Таб. 1) – створення справжнього коаліційного уряду. В Румунії та Болгарії він протримався лише кілька місяців (у Болгарії — до січня 1945 р., а в Румунії — до лютого 1945 р.). В Угорщині він зберігав владу до весни 1947 р., а в Чехо-Словаччині — до лютого 1948 р. На цьому етапі було здійснено низку перетворень у різних сферах. Ліквідовувалися фашистські партії та організації, поновлювалася дія демократичних конституцій, почали функціонувати парламенти, створювалися нові органи місцевого управління — національні комітети або ради. До певного часу зберігалася монархічна форма правління (у Болгарії, Румунії, Югославії). Другий етап — створення формально коаліційного уряду, в якому вся влада фактично належала комуністам. Націоналізації підлягали найбільш значні підприємства й банки, одначе питання про ліквідацію приватної власності взагалі ще не ставилося. Проте до 1947 р., незважаючи на військову і політичну присутність СРСР у Східній Європі, зберігалася можливість розвитку політичної та економічної системи, що припускала у певних межах політичний плюралізм, багатопартійність, різноманітність форм власності. Це був такий собі період демократії. Поразка комуністів на виборах в Угорщині, перенесення виборів у Польщі на 1947 р. через недостатньо сильну позицію компартії стривожили Кремль, де намагалися прискорити перехід влади до комуністичних лідерів. З метою утримання цього процесу під своїм контролем СРСР створив у вересні 1947 р. Інформаційне бюро дев'яти комуністичних партій (СРСР, Польщі, Болгарії, Чехо-Словаччини, Угорщини, Румунії, Югославії, Франції та Італії). На першому його засіданні А.Жданов заявив про можливість приходу комуністів до влади у країнах Східної Європи і про те, що вони можуть розраховувати на підтримку СРСР. Третій етап – це установлення комуністичного режиму — це створення власне комуністичного уряду (восени 1947 р. — в Болгарії та Румунії, в лютому 1948 р. — в Чехо-Словаччині, в березні 1948 р. — в Угорщині). Відтоді у східноєвропейських країнах реалізувався ленінський план будівництва соціалізму, тобто розпочалися індустріалізація і кооперація сільського господарства. Колективізація мала примусовий, насильницький характер. Усі методи й форми колгоспного будівництва в СРСР переносились у ці країни. Практично в кожній із них склалися культи власних вождів— Б.Берута (Польща), К.Готвальда (Чехо-Словаччина), М.Ракоші (Угорщина)[4]. Слід зауважити, що події в Празі 25 лютого 1948 року визвали значне занепокоєння в Західній Європі, адже країна ставала фактично кордоном "радянського блоку держав” з демократичними країнами. Відвертий цинізм та агресивність, з якою комуністи прийшли до влади підштовхнули Захід до початку інтеграційних процесів[5]
Значний вплив на ситуацію в регіоні мала ситуація на міжнародній арені. Радянський тиск та політична активність компартій особливо посилилась з середини 1947 р. Ратифікація мирних договорів з Болгарією, Румунією та Угорщиною означала припинення діяльності Союзних Контрольних Комісій, а отже й повноважень США та Великобританії стосовно цих країн. Це надало Й. Сталіну можливість покласти край у грі у "народну демократію” і пошукам "національних шляхів” до соціалізму. Безпосереднім приводом для сектантсько-догматичного повороту послужили, з одного боку спад революційної хвилі на Заході і, зокрема, вилучення комуністів з лівоцентристських урядів Франції та Італії* у травні 1947 р., що викликало побоювання ланцюгової реакції у Східній Європі; з іншого – проголошення 5 червня того ж року "плану Маршала”. Запропонована держсекретарем США програма відбудови Європи окрім економічного аспекту мала й не менш важливий аспект політичний: звуження соціальної бази комуністичного руху, а також перспективу зближення і подальшої інтеграції країн континенту, що не входило в плани Кремля[6]. Грубо відмовивши Чехословаччині та Польщі взяти участь у Паризькій нараді з приводу концепції розподілу американської допомоги. Сталін вирішив організаційно оформити сферу радянського впливу. З цією метою 22-27 вересня 1947 р. у Шклярській–Порембі під Вроцлавом, було скликано 9 компартій (ВКП (б), КПЮ, ПРП, КПЧ, УКП, КПР, БРП(к), вКП та Компартії Італії). На ній було схвалено рішення про створення Інформаційного бюро комуністичних та робітничих партій (скорочено – Комінформу або Інформбюро). На ньому йшлося про відому ленінську тріаду: індустріалізацію, колективізацію сільського господарства, культурну революцію, а також боротьбу із залишками буржуазної ідеології та "антипартійними силами”. Канонізація радянського досвіду призвела до остаточного витіснення ліберально-демократичної та аграрної альтернатив суспільного розвитку. Остання держава, де зберігалися засади парламентської демократії – Чехословаччина – перейшла під контроль комуністів 25 лютого 1948 р. У зв’язку з цим деякі дослідники початком багаторічного протистояння між Сходом і Заходом вважають не Фултонську промову Черчілля чи інші прояви холодної віни, а день державного перевороту в Празі[7]. Свій вплив у країнах Східної Європи СРСР намагався закріпити укладенням серії міжнародних політичних угод. На противагу західноєвропейським інтеграційним економічним та політичним процесам та створенню військових блоків, зокрема НАТО, 25 січня 1949 р. Болгарія, Угорщина, Румунія, СРСР і Чехо-Словаччина проголосили створення Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) для спільного розв’язання економічних проблем у зв’язку з розколом Європи, координації народно-господарських планів, спільних проектів. Одначе РЕВ був для Москви скоріше політичним а не економічним проектом і став могутньою зброєю в боротьбі проти опозиційних рухів в країнах соціалістичного табору, що яскраво підтверджують події, які відбувалися в цих країнах після смерті Сталіна[8].
Дослідники А. Пачковський та К. Бартошек акцентуючи увагу на проблемах комуністичного терору в Центрально-Східній Європі після Другої світової війни особливу увагу звертають на встановлення комуністичного режиму в Польщі та особливості його впровадження в інших країнах цього регіону[9]. Прослідковуючи репресії проти поляків, А. Пачковський підкреслює, що їх вважали одним із тих народів, які зазнали найбільше переслідувань від радянської влади, незважаючи на те, що апарат радянського терору створив поляк Ф. Дзержинський, і багато його співвітчизників входили до органів ВЧК, ГПУ, НКВС. К. Бартошек у свою чергу заявляє, що заяви деяких комуністичних керівників про "національний шлях до соціалізму” за радянським зразком слугували прикриттям справжньої стратегії усіх компартій Центральної та Південно-Східної Європи. Ця стратегія, зазначає автор, полягала у тому, щоб запроваджувати в життя більшовицьку доктрину і практику: 1) остаточно знищувати політичних, ідеологічних, духовних, реальних чи потенційних суперників і конкурентів; 2) для досягнення мети використовувати усі доступні засоби – смертна кара, страти, довготривале ув’язнення, примусове виселення та еміграцію[10]. Встановлення комуністичних режимів супроводжувалося внутрішньою боротьбою: з одного боку були ті, хто протистояв цьому, з іншого, ці сили, які підтримували соціально-політичні зміни в країні. Іронія долі полягає в тому, що програли цю боротьбу обидві сторони. Перших знищили з причин опозиційної налаштованості проти системи, інших через надто ретельне виконання своїх службових обов’язків та зміни політичної доктрини, яка ввела до лексики комуністів Центрально-Східної Європи нове поняття внутрішнього ворога[11]. Якщо з першою тезою, все зрозуміло і виглядає цілком логічно, то другу яскраво ілюструє криза радянсько-югославських відносин 1949-1953 рр. і створення моделі "самоврядного соціалізму”, запропоноване ЦК КПЮ, чому безперечно противився СРСР. Починаючи з 1948 р. найважливішим політичним завданням радянських керівників на території Східної Європи було створення держав-аналогів радянській, побудованих на принципах концентрації влади у руках вузької партійної верхівки, повної централізації управління, зосередження всіх політичних і економічних рішень в руках виконавчих структур. Для форсованого переходу до радянської системи управління в східноєвропейських країнах активно використовувались радянські радники. Їх впровадження у державні структури проходило по традиційній схемі. Центральними пунктами у цій схемі були головний радник при уряді країн, головні і старші радники при галузевих міністерствах та управліннях. Нижче на ієрархічній драбині були радники й інструктори у відділах міністерств і відомств, а також у різних установах і навчальних закладах. Тобто, як стверджують дослідники І. Вовканич та О. Свєженцева, запрошення радянських радників для поширення досвіду в країнах регіону здійснювалось по відточеному трафарету[12].
Висновки
Ялтинсько-посттдамська система договорів між країнами переможницями визначила долю Центральної та Південно-Східної Європи на наступні десятиліття. Країни цього регіону опинилися під радянською сферою впливу, яка ставала все жорсткішою в умовах "холодної війни”. СРСР, після успішного завершення для нього II світової отримав шанс перетворитися у світову наддержаву. Оскільки умови і можливості для цього були, то Сталін рішуче це використав. Встановлення комуністичних режимів відбувалося з певними особливостями в кожній окремій країні, однак було в цьому процесі більше спільного ніж відмінного. Успішному встановленню комуністичної системи влади в країнах регіону сприяв досвід радянського керівництва у захопленні влади, партійній боротьбі, політичних репресіях, залученні суспільства на свою сторону різними методами. Цей процес умовно можна поділити на три етапи: 1) створення справжніх коаліційних урядів, до складу яких входили б комуністи; 2) створення формального коаліційного уряду, де влада належала б комуністам; 3) встановлення власне комуністичних урядів. Характерною рисою усіх трьох етапів є насамперед захоплення контролю комуністичними силами над силовими відомствами країн (поліцією, армією), тобто з огляду на малу популярність серед населення (за винятком кількох країн) робиться ставка на фізичну силу, державні інститути, які можуть контролювати населення. Своєрідними каталізаторами встановлення комуністичної системи влади в Центральній та Південно-Східній Європі було постійне нагадування про реванш з боку Німеччини, перекручування намірів країн західних демократій, введення населення цих держав в оману, з метою формування спільного зовнішнього ворога, якому успішно можна протистояти лише в "лоні” держав "народної демократії” під егідою Радянського Союзу.
Встановлення комуністичного режиму здійснювалося трьома послідовними етапами: Перший етап (див. Таб. 1) – створення справжнього коаліційного уряду. В Румунії та Болгарії він протримався лише кілька місяців (у Болгарії — до січня 1945 р., а в Румунії — до лютого 1945 р.). В Угорщині він зберігав владу до весни 1947 р., а в Чехо-Словаччині — до лютого 1948 р. На цьому етапі було здійснено низку перетворень у різних сферах. Ліквідовувалися фашистські партії та організації, поновлювалася дія демократичних конституцій, почали функціонувати парламенти, створювалися нові органи місцевого управління — національні комітети або ради. До певного часу зберігалася монархічна форма правління (у Болгарії, Румунії, Югославії). Другий етап — створення формально коаліційного уряду, в якому вся влада фактично належала комуністам. Націоналізації підлягали найбільш значні підприємства й банки, одначе питання про ліквідацію приватної власності взагалі ще не ставилося. Проте до 1947 р., незважаючи на військову і політичну присутність СРСР у Східній Європі, зберігалася можливість розвитку політичної та економічної системи, що припускала у певних межах політичний плюралізм, багатопартійність, різноманітність форм власності. Це був такий собі період демократії. Поразка комуністів на виборах в Угорщині, перенесення виборів у Польщі на 1947 р. через недостатньо сильну позицію компартії стривожили Кремль, де намагалися прискорити перехід влади до комуністичних лідерів. З метою утримання цього процесу під своїм контролем СРСР створив у вересні 1947 р. Інформаційне бюро дев'яти комуністичних партій (СРСР, Польщі, Болгарії, Чехо-Словаччини, Угорщини, Румунії, Югославії, Франції та Італії). На першому його засіданні А.Жданов заявив про можливість приходу комуністів до влади у країнах Східної Європи і про те, що вони можуть розраховувати на підтримку СРСР. Третій етап – це установлення комуністичного режиму — це створення власне комуністичного уряду (восени 1947 р. — в Болгарії та Румунії, в лютому 1948 р. — в Чехо-Словаччині, в березні 1948 р. — в Угорщині). Відтоді у східноєвропейських країнах реалізувався ленінський план будівництва соціалізму, тобто розпочалися індустріалізація і кооперація сільського господарства. Колективізація мала примусовий, насильницький характер. Усі методи й форми колгоспного будівництва в СРСР переносились у ці країни. Практично в кожній із них склалися культи власних вождів— Б.Берута (Польща), К.Готвальда (Чехо-Словаччина), М.Ракоші (Угорщина)[4]. Слід зауважити, що події в Празі 25 лютого 1948 року визвали значне занепокоєння в Західній Європі, адже країна ставала фактично кордоном "радянського блоку держав” з демократичними країнами. Відвертий цинізм та агресивність, з якою комуністи прийшли до влади підштовхнули Захід до початку інтеграційних процесів[5]
Значний вплив на ситуацію в регіоні мала ситуація на міжнародній арені. Радянський тиск та політична активність компартій особливо посилилась з середини 1947 р. Ратифікація мирних договорів з Болгарією, Румунією та Угорщиною означала припинення діяльності Союзних Контрольних Комісій, а отже й повноважень США та Великобританії стосовно цих країн. Це надало Й. Сталіну можливість покласти край у грі у "народну демократію” і пошукам "національних шляхів” до соціалізму. Безпосереднім приводом для сектантсько-догматичного повороту послужили, з одного боку спад революційної хвилі на Заході і, зокрема, вилучення комуністів з лівоцентристських урядів Франції та Італії* у травні 1947 р., що викликало побоювання ланцюгової реакції у Східній Європі; з іншого – проголошення 5 червня того ж року "плану Маршала”. Запропонована держсекретарем США програма відбудови Європи окрім економічного аспекту мала й не менш важливий аспект політичний: звуження соціальної бази комуністичного руху, а також перспективу зближення і подальшої інтеграції країн континенту, що не входило в плани Кремля[6]. Грубо відмовивши Чехословаччині та Польщі взяти участь у Паризькій нараді з приводу концепції розподілу американської допомоги. Сталін вирішив організаційно оформити сферу радянського впливу. З цією метою 22-27 вересня 1947 р. у Шклярській–Порембі під Вроцлавом, було скликано 9 компартій (ВКП (б), КПЮ, ПРП, КПЧ, УКП, КПР, БРП(к), вКП та Компартії Італії). На ній було схвалено рішення про створення Інформаційного бюро комуністичних та робітничих партій (скорочено – Комінформу або Інформбюро). На ньому йшлося про відому ленінську тріаду: індустріалізацію, колективізацію сільського господарства, культурну революцію, а також боротьбу із залишками буржуазної ідеології та "антипартійними силами”. Канонізація радянського досвіду призвела до остаточного витіснення ліберально-демократичної та аграрної альтернатив суспільного розвитку. Остання держава, де зберігалися засади парламентської демократії – Чехословаччина – перейшла під контроль комуністів 25 лютого 1948 р. У зв’язку з цим деякі дослідники початком багаторічного протистояння між Сходом і Заходом вважають не Фултонську промову Черчілля чи інші прояви холодної віни, а день державного перевороту в Празі[7]. Свій вплив у країнах Східної Європи СРСР намагався закріпити укладенням серії міжнародних політичних угод. На противагу західноєвропейським інтеграційним економічним та політичним процесам та створенню військових блоків, зокрема НАТО, 25 січня 1949 р. Болгарія, Угорщина, Румунія, СРСР і Чехо-Словаччина проголосили створення Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) для спільного розв’язання економічних проблем у зв’язку з розколом Європи, координації народно-господарських планів, спільних проектів. Одначе РЕВ був для Москви скоріше політичним а не економічним проектом і став могутньою зброєю в боротьбі проти опозиційних рухів в країнах соціалістичного табору, що яскраво підтверджують події, які відбувалися в цих країнах після смерті Сталіна[8].
Дослідники А. Пачковський та К. Бартошек акцентуючи увагу на проблемах комуністичного терору в Центрально-Східній Європі після Другої світової війни особливу увагу звертають на встановлення комуністичного режиму в Польщі та особливості його впровадження в інших країнах цього регіону[9]. Прослідковуючи репресії проти поляків, А. Пачковський підкреслює, що їх вважали одним із тих народів, які зазнали найбільше переслідувань від радянської влади, незважаючи на те, що апарат радянського терору створив поляк Ф. Дзержинський, і багато його співвітчизників входили до органів ВЧК, ГПУ, НКВС. К. Бартошек у свою чергу заявляє, що заяви деяких комуністичних керівників про "національний шлях до соціалізму” за радянським зразком слугували прикриттям справжньої стратегії усіх компартій Центральної та Південно-Східної Європи. Ця стратегія, зазначає автор, полягала у тому, щоб запроваджувати в життя більшовицьку доктрину і практику: 1) остаточно знищувати політичних, ідеологічних, духовних, реальних чи потенційних суперників і конкурентів; 2) для досягнення мети використовувати усі доступні засоби – смертна кара, страти, довготривале ув’язнення, примусове виселення та еміграцію[10]. Встановлення комуністичних режимів супроводжувалося внутрішньою боротьбою: з одного боку були ті, хто протистояв цьому, з іншого, ці сили, які підтримували соціально-політичні зміни в країні. Іронія долі полягає в тому, що програли цю боротьбу обидві сторони. Перших знищили з причин опозиційної налаштованості проти системи, інших через надто ретельне виконання своїх службових обов’язків та зміни політичної доктрини, яка ввела до лексики комуністів Центрально-Східної Європи нове поняття внутрішнього ворога[11]. Якщо з першою тезою, все зрозуміло і виглядає цілком логічно, то другу яскраво ілюструє криза радянсько-югославських відносин 1949-1953 рр. і створення моделі "самоврядного соціалізму”, запропоноване ЦК КПЮ, чому безперечно противився СРСР. Починаючи з 1948 р. найважливішим політичним завданням радянських керівників на території Східної Європи було створення держав-аналогів радянській, побудованих на принципах концентрації влади у руках вузької партійної верхівки, повної централізації управління, зосередження всіх політичних і економічних рішень в руках виконавчих структур. Для форсованого переходу до радянської системи управління в східноєвропейських країнах активно використовувались радянські радники. Їх впровадження у державні структури проходило по традиційній схемі. Центральними пунктами у цій схемі були головний радник при уряді країн, головні і старші радники при галузевих міністерствах та управліннях. Нижче на ієрархічній драбині були радники й інструктори у відділах міністерств і відомств, а також у різних установах і навчальних закладах. Тобто, як стверджують дослідники І. Вовканич та О. Свєженцева, запрошення радянських радників для поширення досвіду в країнах регіону здійснювалось по відточеному трафарету[12].
Висновки
Ялтинсько-посттдамська система договорів між країнами переможницями визначила долю Центральної та Південно-Східної Європи на наступні десятиліття. Країни цього регіону опинилися під радянською сферою впливу, яка ставала все жорсткішою в умовах "холодної війни”. СРСР, після успішного завершення для нього II світової отримав шанс перетворитися у світову наддержаву. Оскільки умови і можливості для цього були, то Сталін рішуче це використав. Встановлення комуністичних режимів відбувалося з певними особливостями в кожній окремій країні, однак було в цьому процесі більше спільного ніж відмінного. Успішному встановленню комуністичної системи влади в країнах регіону сприяв досвід радянського керівництва у захопленні влади, партійній боротьбі, політичних репресіях, залученні суспільства на свою сторону різними методами. Цей процес умовно можна поділити на три етапи: 1) створення справжніх коаліційних урядів, до складу яких входили б комуністи; 2) створення формального коаліційного уряду, де влада належала б комуністам; 3) встановлення власне комуністичних урядів. Характерною рисою усіх трьох етапів є насамперед захоплення контролю комуністичними силами над силовими відомствами країн (поліцією, армією), тобто з огляду на малу популярність серед населення (за винятком кількох країн) робиться ставка на фізичну силу, державні інститути, які можуть контролювати населення. Своєрідними каталізаторами встановлення комуністичної системи влади в Центральній та Південно-Східній Європі було постійне нагадування про реванш з боку Німеччини, перекручування намірів країн західних демократій, введення населення цих держав в оману, з метою формування спільного зовнішнього ворога, якому успішно можна протистояти лише в "лоні” держав "народної демократії” під егідою Радянського Союзу.
а де список літератури ?
ВідповістиВидалитиНе шукай халявного реферата, сядь в бібліотеці і сам напиши, там і список літератури сам складеш.
ВідповістиВидалити