середа, 13 червня 2012 р.

ВИНИКНЕННЯ ТА ПОХОДЖЕННЯ СЛОВЯНСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ



Проблема виникнення та походження слов’янської писемності становить значні труднощі через відсутність достатньої кількості джерел, що нерідко суперечать одне одному, а також тому, що до нас дійшли дві слов’янські абетки – кирилиця та глаголиця.
   Широкої популярності набуло переконання, що слов’янська писемність виникла одразу, так би мовити "одним махом” у 862 р. Внаслідок спрямованої діяльності великих слов’янських просвітників Костянтина (Кирила) і Методія. На Русь грамотність потрапила ще пізніше – після релігійної реформи Володимира 988 р. з Болгарії в цілком сформованому й усталеному вигляді. Проте ці дві тези не відповідають дійсності і не витримують жодної критики. Насправді слов’янська писемність виникла задовго до IX ст. і на часи Кирила і Методія пройшла тривалий і складний шлях розвитку. Те, що слов’яни знали писемність до Володимира Великого сумніву не підлягає. Про це давно заявлено в дослідницькій літературі з посиланням безпосередньо на джерела. Найдостовірнішими мабуть тексти русько-візантійських договорів, укладених в 860, 874, 944, 971рр.[1] Важливою проблемою э хронологія , зокрема, визначення часу підписання двох перших угод. В третій редакції "Повісті временних літ” вони перенесені на 907 та 911 рр., тобто на час князювання Олега. Але в дійсності маємо справу з явною фальсифікацією. Реально перший договір був укладений у 860-863рр., а другий – 874 року; отже за часів Аскольда[2]. 
Визначною пам’яткою давньоруської писемності IX-X ст. насамперед виступають самі угоди.        Хоча і вони дійшли до нас в пізніших автографах, але вже сам факт їхнього існування говорить сам за себе. Поряд з угодами важливими є постанови, в яких ідеться про писану документацію, поширену на Русі.
   Так, у договорі 874р. читаємо: "Аще ли сотворит обряжание таковыи, возьметь уряженое его, кому будеть писал наследити имінье его, да наследит є ”. [3] Отже, можна зробити висновок, що на той час (середина і друга половина IX ст.) в нашій країні вже існувала практика писання заповітів. 
   В договірі 944 р. йдеться про грамоти, що їх київський князь мав давати послам та купцям. Втому самому договорі засвідчений факт, що сам процес укладання угод супроводжувався двосторонньою документацією. 
   Все це переконливо свідчить, що в IX-X ст. Русь мала розвинену ділову писемність – офіційні юридичні акти, дипломатичне листування, писані заповіти тощо. Отже, мова не може йти про зародки письма, а про добре усталене діловодство на базі досить високо розвиненої грамотності. 
   Іноземні джерела підтверджують такий висновок. У творі арабського письменника Ібн-Фадлана, який на початку X ст. відвідав Волзьку Болгарію і докладно описав свою мандрівку. Саме в цій праці ми і знаходимо його натяк на існування писемності задовго до Володимира. 
Про наявність написів у слов’янських храмах згадує автор X ст.аль-Масуді.
   На початку X ст. болгарський письменник Чорноризець Храмб у своєму сказанні про письмена вперше спромігся відновити шляхи розвитку слов’янської писемності. Храмб виділив три основні етапи розвитку слов’янської писемності: поки слов’яни були язичниками, вони не мали книжок, а рахували та ворожили за допомогою "черт і рез” – якихось зарубок та позначок, а ставши християнами, вони почали користуватися латинськими та грецькими літерами для свого письма "без упорядкування” , і так продовжувалося багато років, до того часу, поки Костянтин не винайшов для них абетки. Ця думка існувала в науці до 1785 р., коли Г. Добнер вперше віддав перевагу глаголиці. Він дійшов висновку, що кирилицю пізніше винайшло візантійське духовенство для власних потреб, додавши до нього деякі літери з глаголиці.
   Важливого значення для вивчення походження слов’янської писемності набули знахідки, зроблені славістом В. Григоровичем на Афоні. У бібліотеках місцевих монастирів йому вдалося виявити Маріїнське та Зо графське євангелія XI і XII ст., написані глаголицею, а також палімпсест XII ст., написаний кирилицею по змитому тексту глаголиці. Відомий чеський вчений П. Шафарик, вивчивши старі та відкриті нові пам’ятки, дійшов висновку, що Кирило винайшов глаголицю, а кирилиця виникла в Болгарії завдяки працям учнів Кирила та Методія, найімовірніше, складена Климентом Охрідським[4]. У його короткому житії розповідається, що він винайшов абетку для слов’ян Македонії. Особливо підкреслюється, що це була нова абетка: "винайшов також знаки інших письмен, для більшої ясності, відмінні від тих, які винайшов мудрий Кирило”. Теорія П. Шафарика здобула широке визнання і мала багато прибічників.
   Принципово новий погляд на походження кирилівської писемності 1884 р. висловив російський медієвіст В. С. Міллер[5]. На його думку кирилівська писемність виникла в результаті практичної діяльності слов’ян, які сусідили з греками й мали потребу в написанні різних ділових документів. Кирилиця виникла з візантійського уставного письма, до якого додавалися деякі спеціальні слов’янські літери. Кирило винайшов глаголицю, але мав перед собою взірець – прототип кирилиці, з якого він взяв порядок літер та їхнє звукове значення. 
   Гіпотеза В. Міллера не привернула особливої уваги наукової громадськості. Лише у XIX ст. надруковано важливу роботу болгарського вченого Е. Георгієва, де погляди В. Міллера знайшли своє продовження[6]. Е. Георгієв вважає, що кирилиця не була ніким винайдена, а склалася еволюційним історичним шляхом для практичних потреб слов’ян, десь по сусідству з греками, найімовірніше – у Болгарії. 
   На думку вчених, які вважають Кирила винахідником кирилиці, глаголицю винайшли учні Мефодія вже після смерті обох братів. Її витійлива графіка пояснюється намаганням зробити слов’янську абетку, за умов боротьби з католицизмом, несхожою на візантійське письмо. Інші вчені вважають, що глаголиця виникла задовго до моравської місії Кирила та Мефодія, як самобутнє письмо. 
   Таким чином, славісти в питанні походження слов’янської писемності розділилися на дві групи. До тих, хто вважає Кирила винахідником глаголиці, відносяться: П. Шафарик, Ф. Міклошич, В. Вондрак, І. Ягич, Е. Георгієв, Л. Черепнін, В. Григорович., а до найвідоміших прихильників винаходу Кирилом кирилиці – О. Соболевський, Ю. Карський, П. Лавров, Н. Ні кольський, П. Попов, В. Істрін.
   Щодо джерельної бази про походження слов’янської писемності, то ми володіємо не тільки писемними, але й археологічними джерелами із знаками слов’янського письма. 
   На перше місце серед відомих на сьогодні знахідок маємо поставити знамениту амфору, з написом, знайдену під час розкопок Гніздовського могильника[7]. Амфора про яку йдеться, була виявлена в похованні, досить точно датованому першою чвертю X ст[8]. По добре обпаленому черепку прокреслене слово, зображене чіткими літерами греко-кириличного типу, яке, однак, дає можливість різного читання. Точне тлумачення напису має для нас другорядне значення. Набагато важливішим є факт наявності давньоруського графіто, датованого початком X ст.
   Насправді гніздовський напис може відноситися й до ще раднішого часу; адже досліджувана амфора зовсім не обов’язково мусила потрапити в могилу на другий день після того, як було виконано графіто. Цілком імовірно, що вона й після того служила протягом певного часу, може, навіть, досить тривалого.

   В 1914 році в Києві знайдено фрагмент амфори з досить довгим написом(28 літер) , частина якого відбита. Збереглося 16 знаків повністю і два частково. Амфора про яку йдеться датується VIII-X ст.Вчені припускають, що і згаданий напис належить до цього відрізку часу.
   У будь-якому разі стає зрозуміло, що грамотність на Русі із застосуванням добре виробленого алфавіту виникла ще за багато десятиліть до Володимирового хрещення. 
   Повернімося ще до згаданого вище Чорноризця Храмба. Коли він жив – точних даних немає, але дослідниками висувається твердження, що стародавній письменник застав у живих ще осіб, особисто знайомих із "солунськими братами”[9], діяв у середині IX ст. 
   Храмб був людиною добре освіченою і написав невеликий трактат "Про письмена”. Той трактат дійшов до нас у кількох списках, серед яких найдавніший належить XIV ст. 
   Зупинимось на першому етапі слов’янської писемності, який виділив Храмб і назвав "черти і різи”. Що таке "черти і різи” – достеменно не відомо, хоча можна з упевненістю сказати, що йдеться не про алфавітне письмо, а про якісь умовні позначки з певним семантичним змістом.
   Поширеною, зокрема є думка, що то взагалі були не літери, а звичайні насічки й зарубки якими наші предки користувалися для лічби і ворожіння.
   Другий етап в історії генезису слов’янської писемності, за твердженням Чорноризця Храм ба характеризується виконанням грецького та латинського алфавіту "без устроенія” для зображення слов’янських слів[10]. Це – перехід до фонетичного письма, здійснювався під впливом тогочасних графічних систем, як органічне запозичення – подібно до того, як, зрештою, грецька абетка постала з арамейської, а латинська з грецької. 
   Отже, потреба в "устроєнії” була цілком очевидною. Слов’янська писемність, базована на грецькому алфавіті, вимагала реформування. Це й було остаточно завершено Кирилом та Мефодієм, чия просвітницька діяльність, за Чорноризцем Храмбом становить третій етап у розвитку слов’янської грамотності[11]. 
   Звернемось тепер до одного з головних джерел походження слов’янської писемності – "Паннонського житія” Кирилла та Мефодія[12]. В ньому під 862 р. розповідається, що до візантійського імператора Михаїла та патріарха Фотія прибула делегація моравських слов’ян на чолі з Ростиславом – сином князя Коцела. Морави звернулися до імператора з проханням дати вчителя, який навчив би їх церковній службі та проповідям на рідній, зрозумілій для народу, мові. Хоч вони вже були християнами, проте проповіді та церковні відправи велися латинською мовою, а німецьке духовенство підпорядковувалося папській курії в Римі. Тут мали місце й політичні мотиви: моравські князі хотіли заручитися підтримкою Візантії в боротьбі з католицизмом. Для Візантії також спокусливим було підпорядкувати своєму впливові західних слов’ян – моравів, тим більше, що стосунки Візантії з Римом у царині церковної політики були не з кращих. Тому імператор з радістю прийняв послів і призначив для моравської місії видатного філософа, дипломата й місіонера Костянтина – Кирила (826 – 869) та його старшого брата Мефодія(820 – 885). Вони були родом з македонського міста Солуня. Батько Кирила був болгарином, а мати грекинею. У "Житії” вміщена легенда, що Кирилу нібито наснився сон: його батько зібрав найкращих дівчат міста й запропонував сину вибрати собі наречену. Розглянувши всіх дівчат, Кирило вибрав найкращу і найчарівнішу, звали її Софія, що по-грецькому значить – "мудрість”. Отже, Кирило заручився з Мудрістю, тобто наукою. Кирило здобув освіту при дворі візантійського імператора під керівництвом патріарха Фотія, працював у патріаршій бібліотеці, А потім – викладачем філософії. Костянтин – Кирило мав великий досвід місіонерської діяльності в Сирії, Болгарії на річці Брегальниці та Хазарії, де блискуче переміг у релігійно-філософських диспутах своїх опонентів. Незважаючи на поганий стан здоров’я, Кирило погодився їхати до Моравії. Проте на перешкоді здійснення цієї важливої місії стала відсутність у моравів писемності, що була необхідною для перекладу та церковних відправ місцевою мовою. За свідченням "Житія”, Кирило незабаром винайшов для моравів слов’янську абетку і почав перекладати богослужбові книги. Але яку саме абетку він склав не повідомляється. Датою цієї видатної події став 863 р.[13] У Моравії Кирило і Мефодій енергійно впроваджували слов’янське богослужіння, писемність, перекладали книги та навчали учнів. Потім їм довелося переїхати до Риму, де Костянтин тяжко захворів і помер 14 лютого 869 р. Мефодій ж одержав у Римі сан архієпископа Моравії та Паннонії. Помер Мефодій у Велеграді 19 квітня 885р., доручивши продовжувати справу учневі Гаразду. 
   Такою була історія подвигу Кирила та Мефодія, видатних слов’янських просвітителів. Одак повернімося до питання виникнення слов’янської писемності з точки зору дослідників-славістів. 
   В еволюційному вченні щодо походження слов’янської писемності важливе місце посідає теза про розвиток кирилиці завдяки практичним потребам слов’ян. Які ж це могли бути потреби? Насамперед – це різні документи, пов’язані з повсякденним життям: заповіти батьків дітям про володіння землею, різними угіддями та іншим майном; у державній сфері – канцелярське діловодство, договори, дарчі, купчі та духовні грамоти на нерухоме майно, різні підрахунки, списки товарів тощо. Для цього необхідно було не тільки вміти писати, а й знати цифрову систему, якою користувалися у Візантії.
   З проникненням християнства на слов’янські території також виникла необхідність у записуванні коротких молитов, висловів визначних церковних діячів, а пізніше – богослужбових текстів. Чорноризець Храмб недарма писав, що книги з’явилися у слов’ян лише тоді, коли вони стали християнами, бо християнські догмати треба було десь зафіксовувати, тому що існували реальні побоювання єресей. 
   Щодо вживання слов’янами латинських літер для свого письма то тут для переконливості можна спертися на існуючі пам’ятки. У XVIII ст. в Німеччині, у містечку Фрейзінгер (Баварія), виявлено три невеличкі уривки текстів, написаних латинськими літерами по-слов’янськи. У науці вони одержали назву "Фрейзінгенські уривки”. Вивчення текстів викликає закономірне здивування: як могло статися, що майже через 100 років після винаходу Кирила (уривки датуються 950-900 і 1020рр.), у часи, коли вже існували дві досконалі слов’янські абетки, виникла потреба писати слов’янські тексти латинськими літерами? Можна припустити, що ці тексти написано для людей-слов’ян, які володіли лише латинською писемністю.  


[1] Ипатьевская летопись // ПСРЛ, т. II, М., 1962, с. 22-23, 23-28, 35-42, 60-61.

[2] Брайчевский М. Ю. К вопросу о правовом содержании первого договора Руси с греками(860-863). // Советский ежегодник международного права(1982). – М., 1983. I того самого автора. К вопросу о первих договорах Руси с греками // Советский ежегодник международного права (1978). – М., 1980.

[3] Повесть временних лет. Т. 1, м. – Л., 1950, с. 28.

[4] Шафарик П. И. О происхождении и родине глаголизма // Чтения в обществе истории и древностей российских. – М., 1860. – Кн. IV. – Отд. III. – С. 1-66.

[5] Миллер В.С. К вопросу о славянской азбуке // Журн. Министерства народного просвещения. – 1884. – № III – IV. – С. 1-35.

[6] Георгиев Емил. Славянская письменность до до Кирилла и Мефодия. – София. 1952. – С. 7-24.

[7] Авдусин Д. А., Тихомиров М.Н. Древнейшая русская надпись // Вестник древней истории. 1950, № 4; Черних П.Я. Язык и письмо // История культури древнеъ Руси. Т. II, М. – Л.

[8] Авдусин Д. А. Тихомиров М. Н. Древнейшая …

[9] Истрин В. Возникновение и развитие… – С. 478.

[10] Там само. – С. 478.

[11] Там само. – С. 478.

[12] Лавров П. А. Материали по возникновению древнейшей славянской письменности // Труди славянской комиссии. – Л., 1930.

[13] Куэв К. М. Отново за годината, когато е била съставена славянската азбука. София. 1960.

Немає коментарів:

Дописати коментар